З того часу, як люди навчилися писати, свою мудрість вони довірили книжкам, які відкривають нам світ, допомагають уявити минуле й навіть заглянути в майбутнє.
З історії бібліотек
Першою відомою бібліотекою можна вважати храм в Ніппурі: її знайшли при тутешній школі, вона містила понад 30 000 табличок із адміністративними, юридичними, медичними, літературними та історичними текстами. Загалом, як пише вікіпедія, найдавніша бібліотека стародавнього світу – клинописна Ашшурбаніпала в Ассирії (VII ст. до н. е.), а найбільша – Александрійська, в якій зібрали рукописні книжки античного світу (III ст. до н. е.). Вона була частиною комплексу mouseĩon (музей) і містила 200 000 папірусів у храмі (майже всі книгозбірні тоді були при культових спорудах) та 700 000 документів – у школі. Велику частину цього всього знищили приблизно в 270 році нашої ери. Іншою визначною бібліотекою античності була Пергамська.
Бібліотеки в Стародавньому Єгипті називали «аптека душі», «притулок мудрості», «будинок папірусу» або «будинок життя». Зводили їх зазвичай при палацах і храмах (найдавніша була у фараона Рамзеса II, 1300 р. до н. е., на 20 000 папірусних книг), але користуватися ними могли тільки багаті знатні люди, фараони і жреці.
У Стародавній Греції першу публічну бібліотеку заснував у Гераклії тиран Клеарх (IV століття до н. е.), учень Платона. Відомості про бібліотеки у Хорезмі належать до III ст.
У Середні віки осередками книжності були монастирські бібліотеки, при яких діяли скрипторії. Там переписували не тільки Священне писання і твори отців церкви, а й античних авторів. В епоху Ренесансу буквально полювали за збереженими в монастирях грецькими та латинськими текстами. Враховуючи величезну вартість манускриптів і трудомісткість їх виготовлення, книжки приковували до полиць ланцюгами.
Першою відомою у Київській Русі була бібліотека Софійського собору, заснована князем Ярославом Мудрим 1037-го. Серед монастирських відзначалася книгозбірня Києво-Печерської лаври (XI ст.), але стародавня частина її фондів згоріла під час пожежі в 1718- му. В XVII столітті заснували Києво-Могилянську академію, а при ній – бібліотеку. Організували їх також при університетах: Львівському (1661), Харківському (1805), Київському (1834) і Чернівецькому (1875). Створили публічні бібліотеки і в Одесі (1830), Харкові (1886) та інших містах.
Слід підкреслити: розповсюдження друку з рухливою літерою, що почалося з Німеччини, де Йоган Гутенберг 1439-го винайшов механічний друкарський прес, і закінчилося його прийняттям у всіх головних регіонах світу в XIX сторіччі, значно здешевило собівартість книжок та посприяло їх масовому поширенню.
У нас книжки не лише купували, а й переписували
Але перейдемо ближче до нашого регіону. В історичних землях Чехословаччини ще в 1907 та 1908 роках подавали законопроєкт про організацію народних громадських бібліотек, який тоді так і не прийняли. Парламент затвердив його лише 22 липня 1919-го, давши старт створенню в республіці мережі НГБ. А оскільки Підкарпатська Русь стала частиною ЧСР, розпорядженням цивільного управління від 1 жовтня-1921 у краї передбачили обов’язкове заснування народних громадських бібліотек. За короткий період вони з’явилися по містах і селах і стали доступними всім бажаючим, а згодом перетворилися на своєрідні вогнища культури. Першими книжками тут були релігійні видання.
Леонід Крезе у статті «О книжном просвищеніи на Подкарпатскій Руси» в 1936-му писав (цитуємо мовою оригіналу): «Потяг до книг був так велик, що любители книжного чтенія не только покупали, но и переписывали книги, составляя соби рукописные сборники, переписывалось все то, что было дорого и близко уму и сердцу».
На користь бібліотек – особливий податок
Підкреслимо: згаданий закон передбачав відкриття бібліотек або відділень і для нацменшин, якщо їх у населеному пункті було від 400 осіб. Крім того, він зобов’язував місцеву владу поряд із книгозбірнями мати й читальні, а для часткового покриття витрат на організацію та роботу таких закладів ввели особливий податок: общини до 5 000 громадян повинні були вносити по 40 гелерів за кожну людину; від 5 до 10 тисяч – 60 гел.; вище 10 000 – по 1 кроні щороку згідно з відомостями останнього перепису населення.
Для загального керівництва книгозбірень створювали ради з 6 – 8 членів, а де було понад 10 000 мешканців – вводили платні посади бібліотекарів.
Загальний нагляд за діяльністю бібліотек та читалень здійснював шкільний відділ в Ужгороді, очолюваний Пешеком. Упровадження згаданого закону принесло бажані результати, адже, за статистичними відомостями, на кінець 1927-го в нашому краї була 271 НГБ. Із них 1 чеська, 246 карпаторуських, 3 німецькі, 21 мадярська, а загалом там нараховувалося 42 106 книжок і 7 264 читачі, яким видали 77 450 примірників. А вже 1930-го налічувалося 413 бібліотек, яким уряд подарував 47 500 книжок, а загальний їх фонд становив 93 316 томів. У середньому за рік НГБ отримували 108 630 крон бібліотечного податку та 35 135 крон державної підтримки. З появою в регіоні Руського культурно-просвітницького товариства ім. О. Духновича та української «Просвіти» в містах і селах почали відкривати додаткові бібліотеки й читальні, яких станом на грудень-1931 було відповідно 859 та 515.
Як розвивалася книгозбірня в Ужгороді
Як жили бібліотеки на ПР – можемо судити по історії виникнення й розвитку такої в Ужгороді. Ще 1902-го Будапешт подарував місту дві добротні дубові книжкові шафи, прикрашені угорською короною, та близько 1000 видань. Так тут була заснована перша НГБ, яка стала ще й пересувною для провінцій. Проте за 20 наступних років діяльності вона не отримала жодного нового примірника.
З таким станом справ не міг змиритися староста Ужгорода Едмунд Бачинський. За його розпорядженням комісія по культурі 1925-го відкрила міську громадську бібліотеку з фондом 1506 книжок, яка мала чехословацький, карпаторуський, мадярський та європейсько-німецький відділи. Спершу її розташували в напівпідвальному приміщенні. У 1932-му за муніципальні кошти в тодішньому Театральному провулку спорудили будинок вартістю 1 мільйон крон, який складався з 7-ми приміщень для бібліотеки та двох читальних залів (нині тут Закарпатська обласна книгозбірня для дітей та Ужгородська міська). Тут же надали можливість тимчасово жити бібліотекарям, що було зручно для обслуговування читачів. Заклад поповнювався новими примірниками (їх загальний фонд наприкінці 1935- го складав 9 773) та отримував 47 газет і 13 журналів, які друкували регіональні видавництва «Наш рідний край», «Пчілка», «Школьна помощь». Бібліотеку відвідали 15 120 абонентів.
За чехословацького періоду книгозбірні-читальні, що стали своєрідним осередком культури, об’єднували людей різного віку. Тут збиралися, обговорювали події з життя свого населеного пункту, проводили різноманітні заходи, обмінювалися книжками.
Поряд із громадською міською, в Ужгороді працювала Державна громадська наукова бібліотека з книжковим фондом 4 557 примірників. У 1933-му за рішенням Міністерства народної освіти вони об’єдналися, але остання продовжувала працювати за призначенням. Згодом, крім наукової підбірки, вона стала «Книжковою палатою Підкарпатської Русі», де збирали все, що видавали в ПР, та зберігали старі наукові друковані та рукописні книжки.
Серед користувачів стало більше робітників і селян
Значного розвитку бібліотечна справа отримала практично в усіх містах і селах краю. Ішов процес організації її мережі, що зумовило великий потяг до книжок різних верств населення. Зросла питома вага читачів серед робітників і простих селян, які, у свою чергу, сприяли покращенню закладів. Крезе з цього приводу писав, що особливо робітники при відкритті допомагали у виготовленні інвентаря, ремонті приміщень тощо. А інтелігенція дарувала свої книжки.
Відповідно до перепису населення 1930-го, із 487-ми населених пунктів ПР у 451-му були громадські бібліотеки. А в Мукачеві міська за розподілом карпаторуського, чехословацького, мадярського, німецького та єврейського відділів 1933 року мала 6 472 книги та 685 постійних абонентів, читальня ж обслуговувала 23 374 відвідувачів. У Хусті 1936-го звели для бібліотеки-читальні новий будинок.
Кожному навчальному закладу – бібліотеку
Із наявних інформджерел дізнаємося, що чехословацька влада велику увагу приділяла бібліотекам у навчальних закладах. Програмою їх розвитку передбачалася їх наявність у кожній школі. Цікаво, що левова частка книжкового фонду поповнювалася за рахунок благодійників, які вважали за честь допомогти освітянам. Така практика швидко поширювалася на всій території регіону. В Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Севлюші та Хусті не залишилося жодного навчального закладу, який би не мав власної бібліотеки, а то й по кілька. Тоді було прийнято, що вчителі та учні мали окремо свої. До прикладу, у Севлюській двокласній торговельній школі 1937 – 1938 н. р. бібліотека містила 4 935 примірників. Для викладачів, крім того, існувала ще й допоміжна в учительській. Аналогічний стан справ був і в металообробній, чеській народній та кооперативній школах, державному ремісничому училищі.
Нині точиться багато розмов про те, що друкована література в майбутньому зникне, бо її замінять ґаджети. Втім, на моє переконання, цього ніколи не станеться. Щоправда, тепер дійсно велика кількість людей користується електронними носіями, але це не означає, що паперова версія зникне. Завжди залишатимуться ті, кому приємно бачити на своїх полицях рівненькі ряди багатих літературних, краєзнавчих і наукових зібрань та читати саме паперову книжку.
Юрій ТУРЯНИЦЯ,
краєзнавець, член НСЖУ
