Обговорення проекту закону «Про національні меншини в України» триває в Україні. Повідомлення про це мало зацікавило широкі верстви населення, в тому числі й на Закарпатті, хоча тут, здавалося б, якраз найбільше повинні перейматися подібним питанням. Ще менше читали подібну інформацію на загальноукраїнському рівні – та кому цікаво, якщо там ковідні паспорти запроваджують, біткоїн дешевшає та вартість путівок у Туреччину зростає?
Так само не викликав практично ніякого обговорення законопроєкт про корінні народи, який теж нещодавно видали на-гора українські можновладці. 21 травня президент Зеленський вніс на розгляд парламенту невідкладний законопроект про корінні народи. Схвально. Хоча варто додати такий нюанс. У законопроєкті надається визначення поняття “корінний народ України”, відповідно до якого – це автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України.
Чи варто наголошувати на останньому – наявності матері-держави – спірне питання, вважають окремі експерти. Так, слід визнати, що й загальноприйнятого визначення корінних народів немає, але є критерії, що допомагають їх визначити, і головним є критерій самоідентифікації, а також критерії, запропоновані Хосе Мартінесом Кобо в його доповіді «Дослідження проблеми дискримінації щодо корінного населення». Він називає такі: історичний зв’язок з тими товариствами, які розвивалися на їх територіях в період до завоювання та/або колонізації; самобутність; недомінуюче становище; намір зберігати, розвивати і передавати майбутнім поколінням свої споконвічні території і свою самобутність як народів відповідно до своїх власних культурних особливостей, соціальних інститутів і правових систем. Постійний форум ООН з питань корінних народів на додаток до всього додає: тісний зв’язок з територіями і природними ресурсами, відособленість соціальних, економічних і політичних систем, а також відособленість мови, культури і переконань.
Тобто, йдеться про народ, що століттями живе на певній території і зберігає свою культуру, мову, традиції, звичаї. І не йдеться при цьому про наявність держави-матері. І в цьому контексті угорська чи румунська нацменшини Закарпаття могли б бути розглянуті як такі, що теж підпадають під визначення «корінні народи». Бо живуть на цій землі століттями і весь цей час зберігають свою самобутність.
Звернути увагу на європейську практику і орієнтуватися на ці критерії, а не на той, який наводиться в українському законопроєкті просить і Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС), яке у своїй заяві теж звертає увагу на необхідності врахування відповідної міжнародної практики при визначенні поняття та прав корінних народів, рекомендацій Венеціанської комісії та засад запобігання дискримінації: «ТУКЗ-КМКС вважає, що угорці, які проживають на Закарпатті понад тисячу сто років, також мають право бути визнаними корінним народом України, тому знову закликає владу не ігнорувати історичні факти під час схвалення рішення».
Але ми відволіклися. Так само наразі розглядається законопроєкт про нацменшини. Ще в лютому глава держави заявляв про необхідність ухвалення закону, який врегулює захист самобутності та рівноправності національних меншин, які проживають на території України. «Цей закон дасть права національним меншинам, але також захищатиме територіальну цілісність і суверенітет України. Ми як держава захищатимемо традиції, свята, мову, фольклор національних меншин, але водночас вимагатимемо поваги до українських традицій, мови. Діти будь-якої меншини мають знати мову свого народу та українську. Це справедливо», – наводить слова Зеленського його прес-служба.
До чого ведемо?
Обидва законопроєкти – це, можливо, той шанс зробити крок назустріч, якого так бракує в українсько-угорських взаєминах.
Адже зрозуміло, що і в мовний, і в освітній закони, які вже схвалені й діють, вносити якісь правки набагато важче, ніж у законопроєкти. І ніхто на це не піде з огляду на суспільно-політичні настрої, ситуацію на Сході України тощо. Водночас, ігнорувати права нацменшин – абсолютно не прийнятна позиція країни в центрі Європи.
У той же час на даному етапі ще можна скоригувати положення не прийнятих актів, коректно внести в них позиції, які би передбачали і захищали права на навчання і розмову рідною для представників нацменшин, що й гарантує їм Конституція України, і водночас забезпечували всі можливості для вивчення державної мови.
На цьому наголосив днями, обговорюючи законопроєкт про нацменшини, голова ДСУУ Ласлов Зубанич. Зокрема, він вітав винесення Президентом України на розгляд парламенту законопроекту «Про корінні народи України», і наголосив, що «…у разі поширення його дії на національні меншини він слугуватиме відповідною правовою базою для забезпечення розвитку всіх національних громад України».
Власне розглянути цю можливість як «крок назустріч» варто бодай уже з тієї точки зору, що Угорщина більше допомагає Україні, ніж всі інші європейські сусіди разом взяті. Підтримуючи представників своєї нацменшини, вона не відмовляється від допомоги іншим: у час пандемії саме Угорщина передавала всім областям України ШВЛ, засоби захисту; коли виникла потреба – вакцини (не від ковід, не плутайте), виділяє гранти на реставрацію культурницьких, освітніх закладів; допомагає місцевим підприємцям розвиватися тут, на Закарпатті, щоб піднімали економіку і платили податки в рідній країні, а не полишали родини і пошуках заробітків по світах…
Уже бодай це вартує кроку назустріч. Чи не так?
Наталія Петерварі
Приєднуйтеся: Ua.kiszo.net відтепер у Youtube, Телеграм, Інстаграм
