Тільки-но минули травневі вихідні, коли вся країна… розділилася на кілька таборів: хтось говорив про страшні трагічні події минулого століття, хтось святкував День перемоги, хтось закликав до примирення, хтось наголошував на необхідності перегляду історії та відношення до тих чи інших дат, але найголовніше – всі згадували Другу світову.
Трактування історії – невдячна річ: учора про війну писали переможці зі своєї точки зору, опісля на ті події через призму розсекречених документів дивилися нащадки і хапалися за голови, нині вже третє й четверте покоління не може розібратися в своєму ставленні до всього, що сталося. І це найбільш прикро.
Переписування історії – це найгірша річ із точки зору її читачів. Бо нині, коли частина населення вихована на одному трактуванні, решта – на іншому, важко примирити думки. Особливо, коли вони протилежні.
Бо для когось День перемоги – завжди лишиться святом перемоги. Навіть розуміючи й сприймаючи сучасні позиції, я не можу відкинути цей день як такий через моє коріння. Для мене (як і для багатьох людей мого віку, старшого покоління) вічно перед очима мій дідусь Іван (і сотні таких де чоловіків) – герой, ветеран, сивочолий красень із купою орденів та медалей, який 9 травня збирається на святкування в центр села. Для нього – людини, яка пройшла ту страшну м’ясорубку і дивом вижила в ній (мав поранення, в тому числі в голову) – перемога в Другій світовій була святом. Ні, більше, перемога була справжнім ДИВОМ, і це треба розуміти тільки так. Думаю, для нього та сотень тисяч інших було не важливо, як ту війну в підсумку називали – Другою світовою чи Великою Вітчизняною. Для нього головним був факт повернення в рідну домівку, можливість працювати і ростити дітей…
Для нинішнього покоління, нащадків, які бачать ті події з інших ракурсів, Друга світова однозначно сприймається не як свято, а як страшна трагедія, яка торкнулася мільйонів родин, яка принесла стільки страждань, причому людям по обидва боки фронту, про які ще століттями писатимуть та зніматимуть фільми, і теми не вичерпаються. І саме тому, як на мене, головним і найвлучнішим висновком із Другої світової має бути не суперечка навколо “святкувати чи ні”, а те єдино вірне гасло, яке час від часу вживають на бігбордах – «Ніколи знову!»
Мені як матері, дружині, доньці це найбільш актуально: я не хочу голоду і холоду, щоденного ризику життям для дітей, для себе та рідних, я не хочу трагедій, крові, непорозумінь. Я хочу, щоб діти вчилися в школі і планували своє майбутнє, ми, дорослі, ходили на роботу і щодня занурювалися в такі приємні буденні клопоти, а наші мами ліпили вдома пельмені й виглядали з вікна онуків…
Тому інтерпретація та трактування важливі, але насправді важливіше, здається, ще інше: треба докладати ВСІМ УСІХ зусиль, аби не допустити повторення таких трагедій. Головне при цьому, щоб це усвідомлювали всі народи і всі держави. І вчити цьому дітей. І молитися.
А святкувати чи ні, поминати чи ігнорувати – особиста річ кожного. Головне при цьому – не нав’язувати свою думку, бо так і народжуються суперечки…
Наталія Петерварі
для Ua.kiszo.net
