Мистецтво, графіка, декор – те, чим живе і захоплюється ця надзвичайно добродушна та оптимістична людина, котра у всьому намагається віднайти лише позитив. За її власним переконанням, веде богемний спосіб життя. Нещодавно переступила поріг сьомого десятка свого життя, тож переконана: якщо хтось вважає, що життя пенсіонерів нудне, одноманітне, той глибоко помиляється. Едіта у постійному процесі творіння, малює, фанатично ставиться до свого мистецького захоплення, відвідує виставки та є однією з авторитетних особистостей для угорської меншини та мистецької спільноти Ужгорода. З 1971 р. регулярно бере участь у колективних виставках. Персональні виставки цієї мисткині були представлені в кількох населених пунктах Закарпаття, а її графічні роботи прикрашають аркуші різних видань. Водночас художниця є членом Асоціації образотворчого мистецтва імені Михаля Мункачі, нагороджена пам’ятною медаллю та грамотою Закарпатського угорського інституту культури ім. Міхаля Мункачі, а також почесною грамотою про визнання та високу оцінку творчості майстрині. Гостем рубрики «За кулісами» видання «Kárpáti Igaz Szó» стала ужгородська художниця-графік та декораторка Едіта Нігріні. Давайте знайомитися.
– Мистецтво, графіка, декор. Що Вам припадає більше до душі?
– Оздоблення було просто завданням, яке потрібно було виконати, адже на моїй першій роботі в Ужгородському художньому фонді мені в основному доводилося виконувати замовлення клієнтів, за що й отримувала заробітну плату. Пізніше працевлаштувалася до Ужгородської дирекції залізничних перевезень, де протягом 29 років займала аналогічну роботу. Справжня любов для мене – це графіка, коли щось вигадаю, відображаю свій задум на папері за допомогою розробленої мною техніки. Крім цього, дуже люблю малювати.
– Квіти, півні, соняшники, натюрморти, геометричні фігури – дивлячись на ваші роботи, веселі кольори настрій у глядача відразу ж покращується.
– Свідомо не використовую темні кольори і вірю в радість життя, я є прибічником щастя, безтурботності, гарного настрою і хочу, щоб моя аудиторія відчувала так само. Я виганяю сумні, похмурі думки та кольори зі свого життя.
– Напевно, і у Вашому житті були важкі, болісні часи …
– Звичайно, не без того. Але я навчилася відпускати біль, залишати важкі часи позаду та рухатися вперед, бо усвідомлюю, що я все одно змінити щось уже не можу.
– Звідки взялася у Вас художня жилка?
– Навіть і не знаю… В моїй родині ніхто не малював. Мама гарно грала на фортепіано, та, на жаль, я втратила її, коли мені було сім років. Батько працював у мистецькому фонді серед творчих людей, був організатором. У роки мого навчання в початковій школі він і помітив мої художні здібності й записав мене до мистецької школи Золтана Баконі. Мої навички малювання ставали все досконалішими і досконалішими, щоліта брала участь у творчих таборах і експонувала свої роботи. Дядько Золі також підтримав моє бажання поглиблювати свої мистецькі знання після восьмого класу в Ужгородському коледжі прикладного мистецтва, тож в 1966 році я вступила на факультет образотворчого мистецтва. У мене були чудові майстри, з якими я зуміла вдосконалити свою техніку малювання. Засвоєна тоді техніка і використовуваний мною специфічний для білої лінії стиль є моєю доктриною й донині.
– Кожна творча людина має митця, з якого бере приклад. Чи є у вас такий?
– Прикладом для наслідування був і є Бейла Ерделі, засновник закарпатської школи живопису, його роботи для мене неперевершені. Прихильно ставлюся до робіт Густава Клімта, старого класика Сандро Боттічеллі, мальовничих кольорів Тівадара Костки Чонтварі. Але й роботи найвизначнішого представника оптичного живопису «оп-арту» Віктора Вазарелі (живописця угорського походження Дєзева Вашаргелі) теж мені до душі, незважаючи на те, що він працює за суворими правилами та має своєрідний філософський світогляд. Я волію творити у вільній формі.
– Як Ви обираєте тему?
– Тема, так би мовити, знаходить мене сама, цілі історії формуються в моїй голові, які й зображую на полотні. До таких належать мої найулюбленіші роботи: «Вовки», «Сон рижого кота», «Мелодії Баха» чи «Русалка». Звісно, кожна людина бачить у картині відображення того, що хоче бачити, але для мене особисто наймилішими серцю є ті роботи, зміст яких набагато глибший, аніж це може здаватися на перший погляд.
– Чи можуть сучасні закарпатські митці прожити з написання картин?
– Ледь-ледь, прожити лише із заробітку художника не можна було ніколи. Якщо люди навіть і визнавали творчість того чи іншого митця, на жаль, не дуже й купляли їхні роботи. У мистецтві мають працювати ті, для кого екзистенціалізм є основною рушійною силою для написання картин.
– Відомо, що тема віку для Вас – не дуже приємна, але варто сказати, що Ви виглядаєте молодшою років на двадцять. В чому криється секрет молодості?
– По-перше, на мою думку, важливу роль грає в цьому гени, а, по-друге, ставлення до життя. Намагаюся пробачати всім, відпускаю зло від себе, адже це нашкодило лише б мені. Все своє життя моя діяльність приносила лише радість, я відчувала себе вільною, завжди могла займатися тим, що мені до вподоби. Тричі на тиждень відвідую заняття з йоги, двадцять років активно займаюся спортом, це і дозволяє мені зберегти як фізичну, так і душевну гармонію. Кожного дня, просинаючись, дякую володарю Всесвіту за новий день, прошу, аби мої близькі були щасливі та здорові. Починаю виконувати свої буденні завдання з думки, що цей день стане найкращим у моєму житті.
– Певно, велику роль грає у житті жінки, коли її підтримує та оберігає чоловік.
– Однозначно. Для того, щоб жінка була щасливою, врівноваженою, повинна відчувати підтримку своєї другої половинки, котра у всіх життєвих ситуаціях буде поруч та допомагатиме у всьому. Удача в цьому плані мені усміхнулася: Саболч дуже вміло розпоряджається коштами, тож на нужди сім’ї завжди вистачало. Познайомилися ми з ним 16 квітня 1971 року, а через рік побралися. Тож цього року святкуємо п’ятдесятиріччя нашого союзу.
– Чи є у Вас діти, онуки?
– Маємо двох синів: Тамаша, якому вже 48, та Зорана, якому 46 років, а ще п’ятьох онуків: 24-річного Віктора, 14-річного Тонія, 16-річну Вероніку, 15-річну Вероніку та Катрусю, якій два з половиною рочки. Бачимося з ними чи не щотижня.
– 15 років тому Ви пішли на заслужений відпочинок. Відтоді Ви з чоловіком багато подорожуєте.
– Ми об’їздили практично усю Європу. Для нас подорожі – це наше хобі. На жаль, пандемія внесла корективи у наші плани, тож вимушені почекати його закінчення. Хоча тепер саме збиралися навідатися до хорватських Дубровніків, іспанської Кордоби та Мадриду.
– Ви – активний користувач Фейсбуку. Звідти стало нам відомо, що любите готувати.
– Це також своєрідне хобі. Любимо смачно поїсти і готувати. Рецептами страв, які видалися на славу, ділюся з іншими.
– Що є джерелом вашої енергії?
– Доброзичливі людські відносини, любов.
– Ви завжди усміхаєтеся, але коли Ви плакали востаннє?
– Навіть і не пам’ятаю. Раніше сльози котилися, коли згадувала свою маму, але знаю, що вона в хороших руках і прийняла це.
– Чим гордитеся найбільше?
– Своєю родиною, з якою нам вдається жити у любові та гармонії.
– Якби Ви стали невидимкою, за що зазирнули б?
– Спостерігала б за тим, якими техніками користуються у своїй роботі Густав Клімт, Ровт Мікша…
– Чи існує виставкова зала Вашої мрії?
– Не маю мрію, аби мої роботи експонували в якісь відомій галереї. Я щаслива тоді, коли можу принести радість своєму оточенню.
Джерело: KISZó
