Невеличка й галаслива Митна площа – як красива жінка у компанії літніх джентльменів. Зліва та справа її стережуть два поважні угорські Ури (Úr -з угорської мови “пан”) Белварош із Ференцварошем, акурат на межі яких вона собі зручно розташувалася, а спереду, у зеленому мереживі моста Свободи, її омиває Дунай. Поруч ще два красені – яскравий, як різдвяний пряник, центральний міський базар та імпозантний Митний дім, нині економічний університет Корвіна. Площа в такому чудовому оточенні квітне і наповнюється життям щодня: біжать на базар домогосподарки, студенти запізнюються або прогулюють пари, цікаві туристи, котрих виводить сюди торгова артерія Белвароша вулиця Ваці, обвішані пакетами, спраглі і втомлені, окуповують тераси кафе «Анна». Людно, шумно і кроку нема де ступити, енергія цього місця нуртує, як джерело з живою водою.
«Коли пару сотень років тому рибний ставок, який знаходився у цьому місці, засипали, набережну Дунаю продовжили і укріпили, – пише в своїй статті «Будапешт, якого ти ще ніколи не бачив» Шоморйої Ласло, – тут утворився важливий торгівельний простір, де стояли соляні й тютюнові склади і пересікалися Соляна вулиця (Só utca) з вулицею Трьох люльок (Három pipa utca). Поруч зі складами знаходилося пештське соляне управління (sóhivatal), а в квартирах на розі вулиці Трьох люльок жили sótisztek – соляні офіцери». Площа з’явилася пізніше, коли в 50-х роках 19-го століття один з тютюнових складів знесли і на його місці розчистили територію. Спочатку вона називалася Salzplatz, потім – площа Соляного дому, ще пізніше – просто Соляна, оскільки саме сіль довго була тут головною героїнею.
Соляне управління і соляні офіцери
Перш ніж пояснити, що таке Sóhivatal, дозвольте невеличкий екскурс в історію угорської солі, оскільки саме сіль протягом дуже довгого часу була білим золотом Угорщини.
За всіх часів Угорського королівства, а пізніше й Австро-Угорщини, угорці возили сіль з двох місць: із Трансильванії, що нині належить до Румунії, і Марморошу, що нині є Україною. Як перші землі, так і другі (басейн Тиси та Семигорода) до ІХ століття належали Болгарському царству, а після приходу угорських племен в Дунайську низовину відійшли угорцям.
Візантійські хроніки тих часів пишуть, що соляними шахтами, розробленими ще за вказівкою болгар, угорці зайнялися відразу ж після завоювання. Місцеві землі були поділені на комітати, а центри комітатів спеціально розташовувалися так, аби шахти обов’язково підпадали під їхній безпосередній контроль.
Про найпершого угорського короля Іштвана та сіль навіть згадується у давній легенді про Святого Геллерта «Szent Gellért püspök nagy legendája»:
«У той час у Марошварі (місто в Трансільванії) був собі великий візир на ім’я Охтум (Ahtum), хрещений у місті Бодоні за грецькою церемонією. Мав велику силу і владу. Мав також сім дружин, бо не був досконалим у християнській вірі. Охтум не проявляв шани перед королем Іштваном, бо мав велику армію своїх воїнів і знатних людей. Незліченні стада коней та корів, землі та господарства. Навіть захопив владу над королівською сіллю, яку сплавляли для Іштвана річкою Муреш, поставив всюди митниці і охорону аж до Тиси, і всі були в страху».
Про те, що місцеві трасільванські князі розпоряджалися королівськими соляними складами і шахтами так, як собі хотіли, свідчать також наступні події.
У 1222 році Андраш ІІ у своїй Золотій Буллі визначив, що надалі для того, щоб її було легше охороняти і перевозити, угорська сіль може складуватися і зберігатися довший час виключно у двох місцях Угорщини – в Селачі (нині Румунія) і в Сегеді (сучасна Угорщина).
Пізніше соляні склади з’вилися також в Токаї та Солноку.
Розкопану трансильванську сіль угорці транспортували на захід трьома соляними маршрутами: з них були два водні шляхи – з повіту Муреш річкою Муреш до Сегеду, також від шахт Мараморошу Тисою до Токаю, і третій – сушею з Селачі до Солнока.
У 15-му столітті королівським указом від 1492 року торгівлю сіллю було офіційно монополізовано. В указі йшлося про те, що всі соляні шахти від цього моменту належать королю, а дохід від продажу солі йде тільки у королівську скарбницю. Саме на цьому етапі Угорському королівству знадобилися соляні управління (Sóhivatal) – офіційні установи, які займалися фінансовими надходженнями від торгівлі сіллю в королівську, а пізніше в імператорську казну. Попутно, звісно, вони займалися рештою справ, пов’язаних з видобуванням, зберіганням, транспортуванням солі, але фінанси – то була їхня основа функція, яка майже не змінилася з переходом Угорщини під владу Австрії. Податки стягувалися посадовими особами, які називалися sótisztek – соляні офіцери.
Цікавий факт: У цей період (початок 19-го століття) не території усієї Австро-Угорської імперії були десятки подібних соляних управлінь. Судячи з усього, процес вирішення якоїсь справи у подібній установі був надзвичайно бюрократичним і заплутаним, оскільки нині як в угорській мові слово «sóhivatal», так і в німецькій мові його еквівалент слово «salzamt» використовують у переносному значенні саме для іронічного позначення установи, яка займається справами, що їх неможливо вирішити, – пише угорська Вікіпедія. Мова – це найкраща пам’ять народу і не дасть збрехати.
Митна площа
Митною площа стала в 1874 році.
Після 1867 року (рік укладення Австро-угорського Компромісу) Угорщина зазнала небувалого економічного, промислового та соціального розквіту. Масштабний розвиток торгівлі зумовив необхідність будівництва нового митного управління – для розмитнення товарів, що прибували до Пешту Дунаєм. Всього за 4 роки на площі Соляній звели грандіозну імпозатну будівлю Митного дому (за проектом архітектора Міклоша Ібла) – величезний комплекс зі складськими приміщеннями, власною залізницею, що вела до Дунаю, і підземним водним тунелем, який щільно закривався під час повеней. Нижній підвальний поверх являв собою один велетенський склад, у який залізницею та водним тунелем доставлялися товари для розмитнення.
Вашарчорнок та світське життя
Одразу ж поруч з Митним домом розпочалося будівництво найбільшого у всій Угорщині базару Вашарчорнок, а навпроти базару відкрилася жвава кав’ярня «Надор кавигаз», що починала приймати відвідувачів з третьої години ранку. «Вже з удосвіта повна циган, офіціантів, вуличних торговців їжею та жінок без капелюшків, які відпочивають тут після складної ночі на вулицях Белвароша», – пише репортер пештської газети Надаш Шандор у 1916 році. – О п’ятій ранку тут вже починає продаватися алкоголь, на що відповідні служби не звертають жодної уваги. Щоправда, місцеві заклади для пристойних людей саме о п’ятій ранку якраз зачиняються», – уточнює для справедливості Надаш Шандор.
Нині в цьому місці розташоване чудове кафе “Анна”, на терасі якого гарно сидіти під вечір, коли заходить сонце, з келихом угорського шампанського. Перевірено не раз – рекомендую.
Міст Свободи
1896-року поряд був побудований міст Митний, пізніше перейменований у міст Франца Йосипа, а ще пізніше – у міст Свободи (Szabadság híd).
Маючи довжину 333 м, є найкоротшим Дунайським мостом у Будапешті. Загальна ширина – 20,1 м, ширина проїзної частини – всього 10,5 м, поряд з трамваєм ледве поміщаються автівки. Вага – 6102 тонни. З’явився на світ тому, що після будівництва Ланцюгового моста і моста Марґіт угорські депутати у 1885 році прийняли “закон про Дунайські мости”. У законі йшлося: якщо річний дохід від мостових зборів перевищує 650 тисяч форинтів, надлишок повинен бути використаний для будівництва наступного мосту. Надлишок таки суттєво перевищив цю цифру
Залишки неприємного минулого
У радянські часи площу Митну перейменували на площу Георга Дімітрова, болгарського комуніста, якого називали болгарським Леніним. У центрі площі навіть стояв пам’ятник. У 1956-му пам’ятник знесли, назад його вже не поклали, але назва площі залишилася. Пізніше, як совети повсюдно закінчилися, угорці одразу ж повернули площі стару назву.
Також саме до цього минулого належить історія про пам’ятник Карлу Марксу в університеті Корвіна. Цей пам’ятник, що стояв у центральному холі, десятиліттями служив студентам за талісман. Вважалося, що коли його погладити, він принесе удачу на іспиті. Вже у післярадянський період його періодично хотіли прибрати як залишок комуняцького режиму, “недопустимо, – писали ЗМІ, щоб у нинішній Угорщині стояв пам’ятник «ідеологу, який відкрито притримувався антисемітських та расистських поглядів». Але цей процес щораз упирався в шалений студентський спротив, тому Карл Маркс продовжував прикрашати собою хол одного з найбільших університетів Східної Європи майже до останнього часу. Зрештою черговий ректор прийняв остаточне рішення: Маркса прибрати, але створити в університеті музей і перенести його туди. Тож талісманний Карл зробив, на перший погляд, зовсім невеличку подорож – з одного крила будівлі перейшов у інше. Але по суті перекочував нарешті із теперішнього, де випадково затримався, у минуле.
Інга Деяк, Soul Budapest
