Без сумнівів, якби граф Дьюла Андраші, угорський герой антигабзбурзької революції 1848-1849 років, не був змушений втікати від страти до Парижа, сьогодні ми з вами мали би зовсім інший Пешт. Так сталося, що Андрашші емігрував до французької столиці саме тоді, коли вона переживала свій золотий архітектурний бум, і прожив у ній, ні багато ні мало, майже двадцять років. Процес грандіозної паризької розбудови відбувався у нього на очах і так його вразив, що відразу після помилування і повернення в Будапешт він заснував Раду муніципальних громадських робіт і взявся до містобудування.
Якийсь час граф Анрашші був президентом цієї Ради, а пізніше, коли став міністром закордонних справ Австро-Угорщини, передоручив керування барону Фрідьешу Подманіцкому.
Рада громадських робіт визначала обличчя міста до найдрібніших деталей: аж до таких як, приміром, у якому куті будівлі має бути той чи інший архітектурний мотив, вежа або баня. Те, що ми зараз бачимо в архітектурі Пешту, існує першою чергою завдяки цій Раді, і тільки потім завдяки самим архітекторам.
Проспект Андрашші, який би зв’язував Внутрішнє місто і парк Варошлігет – паризька мрія графа Андрашші, його найбільша амбіція, бажання довести всьому світу, що улюблений Будапешт – не менш крутий, ніж решта столиць Європи.
Що стосується ідеї зв’язати Белварош і міський парк, то вона була зовсім не нова, зрештою Варошлігет на той момент вже був з’єднаний з центром міста вулицею Кірай. Проте вузька, напхана каретами та іншим транспортом вуличка (по ній ще тоді їздив трамвай) все тяжче вміщала транспортний потік, тому ще одна така сама вулиця була вкрай необхідна. Однак, проект Андрашші був занадто грандіозним і надлишковим, з величезним кошторисом, через що палата депутатів рік за роком його відхиляла. Основні дискусії завжди розгорталися навколо фінансування та інвестицій – не було жодної гарантії, що продаж ділянок під забудову покриє витрати на саму дорогу.
Однак граф Андрашші не був би тим, ким був, якби не знайшов спосіб таки вмовити депутатів на це будівництво. Він вирішив присвятити проспект Міленіуму – разом з площею Героїв та величезною ярмаркою в парку, все мало бути побудоване й закінчене до святкування Тисячоліття здобуття угорцями батьківщини, яке відзначали в 1896-му році. Звісно, що при таких умовах патріотичні амбіції міських депутатів теж не витримали, проект затвердили і будівництво розпочалося. Хоча кінцевий збір фінансів на нього був завершений лише навесні наступного року, тільки через рік після прийняття рішення про початок будівництва.
Проспект за планом забудови був поділений на три частини і, власне, нині таким і є: перша частина від вулиці Байчі Жілінскі до площі Октогон (Восьмикутної площі) забудована три-чотири поверховими багатоквартирними житловими будинками закритого типу з внутрішніми дворами під продаж і оренду. Від Октогона до площі Кодаї коронд (круглої площі імені угорського композитора Золтана Кодаї) висота будівель зменшується до двох, трьох поверхів, а від площі Кодаї і зовсім переходить в одно-двоповерхові приватні вілли угорської аристократії. Архітектурно таке пониження висот мало перелаштовувати людину, яка рухається від серця міста у бік парку, з міської метушливої атмосфери на більш розслаблену заміську. Вулиця від Октогона розширюється, до неї обабіч транспортної полоси додаються бокові відгалуження, відведені для гужового транспорту, а також пішохідні бульвари. Гужова і каретна дороги були застелені дерев’яною бруківкою, щоб берегти копита коней і зменшити шум від карет і екіпажів.
За забудову проспекту – а вона обов’язково мала проводитися одночасно з прокладанням самої дороги, бо що за радість відкривати найграндіозніший проспект Будапешту на Міленіум без будинків і палаців, – відповідав барон Подманіцкі, голова Ради громадських робіт. Рада винайняла для продажу ділянок та будівництва будинків консорціум з трьох банків, але під час світової кризи 1873 року косорціум збанкрутував, чим мало не зірвав всю пишну ідею проспекту, а самого графа ледве не довів до в’язниці.
Але Подманіцкі викрутився, Рада прийняла рішення продавати ділянки по одній: не через посередників, а безпосередньо місцевій угорській аристократії, і декотрі у пів ціни. Єдиною умовою, вписаною в договір, була умова про те, що у випадку якщо покупець на побудує свою віллу до року Міленіума, участок повертається у власність Ради без жодних фінансових відшкодувань. Звісно, що всі, хто купив тут ділянки, поспішали з будівництвом, як ошпарені, кому би хотілося втратити землю і гроші задурно.
Друге, що Подманіцкі зробив, вмовив графа Андрашші виділити ще грошей з бюджету на Оперу. Це був такий хитрий хід, що моментально вдорожчував ціну навколишніх ділянок в десятки разів, і робив проспект модним. Насмілитися винести національну Оперу за межі центрального міста – це я вам скажу, не кожний зможе.
Третє: окремі ділянки за вказівкою барона Подманіцкі Рада продавала дешевше художникам, письменникам, акторам і музикантам, бо здавна відомо, що куди переїжджає богема, туди переїжджає мода. А куди мода – туди жінки, які мають гроші. І це таки спрацювало: попервах пештська аристократія вважала проспект заміським і не бажала покидати Белварош. Але прекрасні пештські дами спохопилися першими. Не одна, напевно, проїла чоловікові пліш, мовляв, дивися, графи такі-то вже купили віллу на новому проспекті, одні ми, як лохи, сидимо в старому місті. А баронеса така-то, між іншим, вигулює свої паризькі наряди і капелюшки на нормальній вулиці, а я все ще витираю пилюку мереживним подолом на цій паскудній Кірай. Словом, за богемою і за оперою на проспект Андрашші кинулася пештська аристократія, і дуже швидко Андрашші став надзвичайно живим і населеним місцем. І, що важливо, дорогим місцем, яким і донині залишається, оскільки тут – найдорожча нерухомість в усьому Пешті
Післяслово
Якась іронія долі в тому є, що проспект носить ім’я одного Андрашші, тим часом як Подманіцкі вклав у нього стільки енергії та сил, що теж може вважатися його творцем. Міські плітки розповідають, що за Оперу він навіть воював особисто: за планом будівля мала зводитися на місці, де з давніх давен в болотистій місцевості був бетярський (розбійницький) притон «Червоноока Чарда». І розбійники не бажали просто так віддавати своє улюблене місце під якусь оперу. Тому Поманіцкі з пістолетом і фокошом (угорська холодна зброя, схожа на сокиру) пішов їх розганяти. І розігнав. Це я вже пізніше вичитала у Вікіпедії, що в жилах графа текло чимало польської крові, але поки не знала, то попервах дуже здивувалася, що угорський барон пішов махати сокирою власноруч.
Джерело: Інга Деяк, soulbudapest
