Балакучий, доброзичливий, відкритий. Парадоксальність його думок полягає в тому, що незважаючи на те, що він є популяризатором мистецтва, художником себе не вважає. Різьблення та шліфування каменю відігравали велику роль у житті цього чоловіка з дитинства, як і організація мистецький таборів. У вільний від мистецтва час полюбляє чинити машину та подорожувати із сім’єю. Знайомтесь, гостем рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó» став заступник голови громадської організації «ProArte-Munkács», скульптор Арпад Матл.
– Де Ви народилися і яким було Ваше дитинство?
– Мама родом з м. Куп’янськ Харківського області, де я власне і народився та півроку виховувався. Потім ми фактично повернулись додому до Мукачева, рідного міста мого батька. Пригадую: у дитинстві був досить неслухняною дитиною. Коли вдома проводився капітальний ремонт, я спалив окуляри одного з зварювальників, бувало – підпалював килими. Поміж тим протягом багатьох років, принаймні до п’ятнадцяти років точно, кожне літо проводив у своїх бабусі з дідусем у Куп’янську. Навіть зараз з теплою в серці згадую ті роки, адже там знайшов своїх найкращих друзів дитинства, з якими я провів багато незабутніх років.
– Ваш батько здобув славу скульптора дуже давно. Вас приваблювало скульптора, мистецтво взагалі?
– У юнацькі роки я не сказав би, що захоплювався мистецтвом. Любив малювати, але не настільки, як мій молодший брат Сілард, котрий міг розкрасити будь-якому поверхню в дитинстві. Розпочав навчання в одній Мукачівських шкіл з угорською мовою навчання. В нашому класі батько відтворив на стіні уривок однієї з угорських легенд про Марселя Янковича. Тож наш клас став єдиним, де панував справжній угорських настрой. Творіння батька сподобалося не лише мені, але і моїм однокласникам.
– Де і яку освіту Ви здобули?
– Після закінчення загальнообов’язкової школи вступив Мукачівського ліцею св. Іштвана, а вищу освіту здобув на кафедрі туризму Мукачівського технічного університету. Усвідомлюю, що цей фах аж ніяк не пов’язується з мистецтвом, однак тепер я займаюся має мистецтвом, а точніше різьбленням на камені.
– Що це означає?
– Ми з братом допомагали батькові з дитинства, мені завжди доручали шліфування, будь-то дерева, будь-то каменю. Щоразу, коли мої друзі телефонували і питали що роблю, відповідь була одна й та ж: шліфую. Пригадую: мені було п’ятнадцять, коли батько вперше взяв мене з собою, коли їхав до мистецького табору. Там я допомагав йому різьбити статую. І саме відтоді я почав серйозніше займатися різьбленням, на сьогодні ми працюємо разом, в арсеналі батька майже немає такої роботи, до виготовлення якої я б не приклав руку. Я роблю п’єдестал скульптур, якщо ж це фігуральна скульптура, то складки та більш брудну роботу я виконую, ну і звісно шліфую.
– На думку, вид діяльності, яким ви займетеся, потребує багато терпіння…
– Я б не сказав, що ми терплячі, це може здатися ззовні, але це зовсім не так. Ми хочемо щоб все вдалося з першого разу, що, звісно, не виходить ніколи. Мій брат набагато точніше може зробити роботу, перш ніж розпочати роботу він все ретельно продумує. Ми цього не робимо, тому нам часто доводиться переробляти той чи інший витвір, щоб він виглядав так, як ми це собі уявляли. Найбільшим недоліком для нас є те, що ми завжди поспішаємо, все хочемо робити похапцем.
– Робите все похапцем, але точно?
– Точність повинна відігравати важливу роль в житті кожної людини. У нас з цим проблема, але ми працюємо над тим, щоб виправити цю ситуацію. Зараз завжди ношу блокнот, де роблю нотатки, куди і на скільки годин я маю бути на місці.
– Чи можете дозволити собі відкладати справи на потім?
– Я б дуже хотів цього, але дозволити собі подібне не можу. Дякувати Богу, у нас стільки роботи, що відкладати щось на потім нема часу. Якщо, приміром, зробимо кілька днів перепочинку, це матиме певні наслідки, надолужити упущене – вкрай складно.
– Крім цього, Ви одружилися, створили сім’ю. Де і коли познайомилися зі своєю дружиною?
– Познайомилися вісім років тому, але лише пізніше з’ясувалось, що ми навчалися в одному університеті, але там наші шляхи якось не перетнулися. Рішення одружитися виникло спонтанно, немов грім серед ясного неба. Пам’ятаю, як сповістив батька про своє рішення одружитися: ми їхали кудись в авто, він був за кермом, почувши новину, настільки здивувався, що на мить опинився на зустрічній смузі, за що поліціанти виписали штраф.
– З тих пір Ваша родина поповнилася...
– Так, нашому синові Платону чотири рочки. Він дуже жвава дитина, йому потрібно приділити багато уваги. Моя дружина і досі занадто турботлива мами, оберігає сина від усього, я більш спокійний в цьому плані, я з тих батьків, котрі біжать одразу ж втішати дитину, коли впаде, адже вважаю, що і йому рано чи пізно доведеться навчитися простої істини: встав, витер сльози, пішов далі. Ми помітили, що у нього дуже хороший слух, він навіть може стати великим музикантом. Також він любить малювати та ліпити з пластиліну. Але коли різьблю в саду, з радістю «допомагає» мені, клепати молотком, різьбити тощо. Тож можна сказати, що програма між батьком та сином поволі розвивається.
– Я ще не чула такого імені, який дали своєму сину. Наскільки воно поширене і чи присутнє воно в церковному календарі?
– Навіть не знаю, ми цим не заморочуємося, ми іменини не святкує, бо протягом року і так багато інших свят та подій. Окрім днів народження, ми святкуємо Великдень та Різдво двічі, бо моя дружина православного віросповідання. Оскільки люблю готувати, з радістю допомагаю на кухні. Одна з моїх фірмових страв – маринована рулька, запечена в керамічному горщику. А моя дружина пече чудові торти, якими залюбки ласує вся родина.
– Чи вважаються посиденьки з друзями святом?
– Це справді так, дуже часто життя вносить свої корективи і через це ми не можемо взяти участь у таких зустрічах. Часу вистачає на короткотривалі посиденьки за кухлем пива, адже у моїх друзів теж не так багато вільного часу. Найбільш шкодую за тим, що мої друзі, з якими навчався в угорській школі, живуть за кордоном, тож якщо ми зустрічаємось раз на рік, це вже велика радість.
– Чи добре розбираєтесь в людях?
– Можливого, у наш час все менше людей стикаються з доброзичливими людьми, але ми відносимося до тих щасливчиків, на життєвому шляху зустрічалися більше щирих людей, аніж лицемірів. Може, це все через те, що довіряю людям, але на моєму шляху не траплялися погані люди. А якщо й доведеться розчаруватися в комусь, впевнений, що швидко пробачив би тій людині. Я виховувався за принципом «не скривдь іншого, будь чесним та вмій пробачати». Цього правила дотримуюся й до нині.
– У Вас є хобі?
– Ми переважно надаємо перевагу зимовим видам спорту – сноуборду та лижам. Раніше займався музикою, а нині – якщо маю вільний час – люблю чинити свою машину, люблю повозитися з нею. Але різьблення також приносить насолоду, особливо коли в майстерні я не сам, в компанії й працюється краще.
Чілла Гегедюш
