Тихий, мрійливий і скритний. Життя не було до нього поблажливим, були періоди, коли штормило. Мистецтво допомогло йому самовиразитися, а у викладанні знайшов себе. Гість рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó» – Тібор Баркасі, скрипаль та викладач Ужгородської школи мистецтв.
– Чому саме скрипка?
– У мене не було вибору. Мій батько був скрипалем і альтистом. Мене цікавила музика, але вона не стояла на першому місці. Скрипка – не простий інструмент, він вимагає багато наполегливості. Якщо людина не досягає успіху, вона готова скоро здатися.
– Ви не відчували його?
– У мене все йшло напрочуд добре. Насправді я дуже швидко почав компонувати. Я вирізнявся серед своїх однолітків. Пізніш, у підлітковому віці, дитина починає змінюватися, і цей поворот може бути ще більш різким, якщо трапиться якась несподівана подія чи трагедія.
– Ви втратили батька.
– Його тривала хвороба все одно залишила слід у моєму дитинстві. Я проводив з ним багато часу в лікарні, а згодом і мама захворіла. Тому зрозуміло, що я не дуже встигав спілкуватися зі своїми друзями, і я звик, що нікуди не ходжу. Навіть якщо у мене було трохи вільного часу, я не шукав компанії інших, я проводив час наодинці. Я писав музику, малював, розмірковував. Я намагався вивести на поверхню почуття, які вирували всередині мене. Юнацька любов спочатку дуже допомогла, а потім закінчилася також розчаруванням.
– Що характеризувало Ваше дитинство?
– Я займався всякими пустощами. Але після того, як мені виповнилося тринадцять, це змінилося. Я навчався в середній школі с. Берегшом (Шом) і відвідував музичну школу у с. Косино. Я часто їхав автостопом, на велосипеді або просто йшов пішки до сусіднього села. Перші два роки були дуже захоплюючими, я сприймав це серйозно. З батьком було легко навчатися, він міг пояснити, що, як і чому. Потім він захворів, і замість нього мене вже вчили нові й нові викладачі. На той час я іноді навіть прогулював заняття, що, звісно, виявлялося, і я отримував покарання: я повинен був займатися на інструменті. Оглянувшись назад, я усвідомлюю, що шкода за ті роки, бо є щось, що неможливо компенсувати, а в дорослому віці доводиться вкладати втричі більше енергії, як ніби я навчився з дитячою головою. Але це стає ясно лише у дорослому віці.
– Ви усвідомили це в училищі.
– Я пішов вступати до Ужгородського музичного училища імені Д. Є. Задора. Там я брав приватні уроки з написання музики. Вчитель не дуже підтримував мене, ми не знаходили спільної думки. Я зробив кілька робіт. Проблема полягала в тому, що ми не могли систематизувати, і я не міг написати все, що мені було на думці. Саме тут я відчув пропущені уроки сольфеджіо… Я планував вивчати композицію у Львові після музичної школи. Однак мама захворіла, тож ця моя ідея зазнала краху.
– Коли Ви потрапили до Ужгорода, Ви тоді відірвалися.
– Я нікого не знав, не знав мови, оточення було невідоме. В мене з’явився друг із с. Галоч, він був дуже закритим і глибоко мислячим, та ми знайшли спільну мову. Ми обидва шукали себе. Ми повставали. У великих розмовах ми дійшли до того, що поставили під сумнів існування Бога. Вийшли на поверхню образи з минулого, нам довелося знайти когось, на кого б можна перекласти всю вину… Ми ходили на збори підземного світу. Темний настрій характеризував той період. Тим не менше, я все ще співав у реформатській церкві в селі.
– Куди Вам вдалося влаштуватися?
– Під час навчання і училищі я почав працювати у змішаному оркестрі обласного театру. Я грав на альт-скрипці. Планувалося, що після закінчення навчання залишусь там. Я ні в якому разі не хотів їхати додому, в село. Потім той, хто був у декретній відпустці, повернувся до театру, тож для мене місця не стало. Я пішов у філармонію спробувати щастя. Вони мене прийняли. Мені довелося багато працювати, щоб досягти рівня камерного оркестру. Через два роки мене вже запросили до симфонічного оркестру. Я пропрацював там десь чотири роки. А потім мене перевели в школу мистецтв. Зараз я там працюю на повний робочий день. Спочатку викладання було для мене дуже незвичним. Але оскільки в моєму житті було багато вчителів, я накопичив великий досвід у цій сфері, знав, на що слід звертати увагу. У мене ставало дедалі більше учнів, а зараз дуже люблю свою професію педагога. Я хотів би зібрати з дітьми невеличкий угорський ансамбль. Крім того, у мене вже немає часу на симфонічний оркестр, тому я залишився лише в камерному оркестрі.
– Ця «гойдалка» поступово стихла до 30-ти років. Зараз у Вашому житті на першому місці Бог.
– Навіть мови може бути про кого-небудь іншого. Так жити було легше, але не правильно. У мене є принципи, якими я не поступаюся, називайте це старомодним чи будь-як інакше.
– Що маєте на увазі?
– Просто завжди говоріть правду, будьте чесними з усіма, навіть з тим, хто, на вашу думку, цього не заслуговує. Поважайте інших, прощайте. Любіть ближнього, будьте стримані. Завжди можна знайти собі кумирів, навіть якщо ми не любимо називати це своїми іменами. Я вже свідомо звертаю на це увагу, не дозволяю нічому обмежувати себе чи відволікати від тиші. Я багато боровся із пристрастю до азартних ігор.
– Звідки Ваша скритність?
– Частково з виховання. Згодом я і сам став схилятися до усамітнення. Іноді я свідомо намагаюся налаштуватися на позитив. Іноді я просто пливу за течією. Так відповідальності менше.
– Що вас підбадьорює?
– Іноді я ходжу в театр. Не раз я захоплювався виставою настільки, що виходив з театру наче на крилах. Реалістичні сцени змушують мене задумовуватись, я перевтілююся духовно. Теперішній карантин втомлює через те, що не можна відвідувати такі місця.
– Наскільки Ви гнучкі?
– Я стараюся швидко перепланувати свої справи, якщо трапляється щось непередбачуване. Не завжди все залежить від нас. Коли попереду тупик, я пишу вірші, малюю, репетирую, намагаюся з користю проводити час.
– Вас сильно бентежить, якщо щось не складається?
– Так. Я пережовую все, гадаючи, чому це сталося так, як сталося. Задумовуюся, що могло б бути, якби … Іноді не завадить дивитись на речі з різних сторін. Однак іноді найкращим виявляється те, що першим спало на думку. Не доцільно надто ускладнювати ані написання музики, ані малювання.
– Ви пунктуальні?
– Так. Я звертаю увагу на деталі і надзвичайно люблю порядок.
– Що може розлютити Вас?
– Безлад. Я приділяю цьому пильну увагу, і якщо хтось цього не робить, це дратує. Байдужість – це інше, що виводить мене з рівноваги.
– Які Ваші цілі?
– Я все ще шукаю те справжнє місце, де я можу найкраще самореалізуватися, навіть якщо це буде інша країна. Звичайно, не з легкою душею я б залишав тут усіх і все, відмовляючись від досягнутих тут результатів. Але насправді людина планує, а Бог це робитьзвершує. Однак, як би не складалося, я все одно хочу займатися музикою та викладанням.
Ріта Шимон
