Щирий, душевний, правильний до мозку кісток і напрочуд позитивний – саме таким знають друзі та знайомі Віктора Чебі-Поганя (Viktor Csebi-Pogany). Це людина, яка ніколи не відмовить у допомозі, підтримає, розрадить. Він завжди долучається до креативних ідей, покликаних «розкручувати» туристичну привабливість рідного краю, адже роками очолює Асоціацію розвитку спорту, культури та туризму в Закарпатській області. Хоча, відверто кажучи, більшість ужгородців та гостей краю знають його насамперед як активного учасника фестивального руху – Віктор із родиною на всіх масових заходах незмінно збирає величезні натовпи людей, бо такого бограч-гуляша та картоплі з бринзою не готує більше ніхто… Чим живе і якими принципами керується в своєму житті – Віктор ділиться із виданням Кárpáti Igaz Szó.
- Вікторе, розкажіть трохи про себе: звідки ви, в якій сім’ї народилися, росли? Що мало вплив на формування вас як особистості?
- Я зі звичайної родини, народився тут, в Ужгороді. Батько був столяром, сам працював із тринадцятирічного віку, тож і мене змалечку привчав до роботи. Тому я ріс у розумінні того, що треба багато працювати, не можна лінуватися, і головне при цьому – жити по законах людських і Божих. Відверто кажучи, як би це комусь зараз подобалося чи ні, на мене мали вплив два світи: з одного боку – родина угорських інтелігентів, з іншого – світогляд Радянського Союзу, і від цього я нікуди не дінуся. З обох світів я взяв щось для себе, поєднав, і в підсумку це стало такими принципами, якими керуюся все життя.
- Які саме це принципи?
- Мене вчили багато працювати, і я все життя не покладаю рук. Я мав навчити цьому дітей, щоб, вирісши, вони не сиділи й не чекали «подачок», і, в принципі, мої доньки так само ніколи не боялися ніякої роботи – ні брудної, ні тяжкої, вони вміють усе. Не поважаю людей, які живуть, наче трутні, чекаючи, коли хтось щось зробить для них – це неправильно. А ще намагаюся ні на кого не покладатися, тільки на себе, тоді менше розчарування в людях.
- Ким ви мріяли стати в дитинстві з таким вихованням?
- У нашій родині були і військові, і духовенство, тож у мене один час теж була думка стати священиком, потім – співаком, бо добре співав, але в підсумку переважило виховання простої робітничої родини, і по завершенні 8 класу пішов працювати автослюсарем АК 2197 в Ужгороді. Ходив на заробітки в Прибалтику, в центральні регіони України, ніколи не відмовлявся ні від якої роботи – навіть буряки полов… Профосвіту здобув у 5-му училищі, працював на «Ужгородприладі», навіть якийсь час бригадиром, начальство мене дуже любило, бо не боявся ніякої роботи, ще й додаткову собі вигадував. За старанність навіть отримав запис у трудову книжку «вдячність із занесенням у трудову книжку» – у радянські часи це дуже було круто… Одне слово, постійно був активним, всюди любив бути, де тільки можна, крім політики. Ось цього боявся…
- Але з заводу таки пішли в приватний бізнес…
- Так, з розпадом Радянського Союзу міські підприємства ще трохи працювали, а потім ситуація стала критичною і довелося думати над тим, як утримувати родину. Очевидно, мало хто знає, що я надаю послуги з оренди та обслуговування брудопоглинаючих килимів по всій Закарпатській області, це ті килими, які стоять на АЗС, в супермаркетах
- Вікторе, але багато ужгородців знають вас як громадського активіста. Якщо не помиляюся, саме ви започатковували міські марафони?
- Не помиляєтеся… По звільненні з заводу я багато працював у приватному бізнесі, а паралельно їздив за кордон, знайомився з людьми, активістами, зокрема, знаковою стала зустріч із Ворго Іштваном, який багато робив для місцевої спільноти в Угорщині, організовував фестивалі, масові заходи… Так загорівся його ентузіазмом, що подумав зробити щось подібне в Ужгороді. Виникла ідея створити свого роду марафон в Ужгороді, який колись і проводили. Це були 2007-2008 роки. Оскільки на повноцінний марафон коштів не було, як і на те, щоб запросити спортсменів, вирішили започаткувати, так би мовити, «Ужгородська десятка» – 10 км по набережних через два мости. У підсумку, забіг проводили чотири роки поспіль, щоразу до нього долучалося все більше й більше людей, консульства, різноманітні установи. Додатковий досвід в організації масових фестів отримав під час стажування в США в рамках програми «Сталий розвиток туризму»). Приїхав додому і замислився, що ж робити далі? І так склалося, що саме в цю мить Іштван Ворго запросив мене в місто Сийкешфегервар, що за 60 км від Будапешта, на змагання в приготуванні бограч-гуляшу. Перша думка, що прийшла тоді в голову: як я можу змагатися з угорцями в приготуванні цієї страви? Адже це їхня національна традиція? А Іштван мені й підказав: «Чому би тобі не приготувати борщ? Рецептів може бути багато представлено, долучайся!» Тоді й виник мій власний борщ-бограч-левеш (?), який зайняв, у підсумку, почесне перше місце на фестивалі!
- І що ж ви там намудрували?
- Вірите? Нічого не мудрував! Просто приготував класичний український борщ – густий, запашний, м’ясний, і він так усім сподобався, що мої приятелі, приїжджаючи до Ужгорода, тільки його й просять зварити.
- А потім як розвивалися? Переймали в когось досвід чи самі продумовували свою діяльність?
- А потім… Потім все закрутилося, пішло-поїхало: інформація про перемогу в Сийкешфегерварі дійшла до Ужгорода. Тож невдовзі отримав запрошення приготувати щось смачне на фестивалі «Рататуй». За два чи три тижні проходив День міста – і я знову отримав запрошення. На цей раз ретельно приготувався і закупив усе необхідне, і пішло… Так помаленьку і став я доволі частим і відомим учасником фестивалів. Для мене ця справа – хобі, справа, якій віддаюся з усією душею…
- Саме тому, що з душею, напевно, до вашого намету завжди на фестивалях величезні черги….
- Не відмовлятимуся від вашого висновку, мені самому приємно спостерігати, як до нас підходять люди. Але ми справді віддаємося: вибираємо найкраще м’ясо, найкращі овочі, сир-бринзу куштую особисто і відбираю, як і приправи та все інше. Працюємо так із дружиною, щоб людям було смачно і згадували наші страви тільки найкращими словами.
- Коли починали саме цю фестивальну діяльність, що у вас викликало найбільші труднощі?
- Напевно, перша проблема, з якою зіштовхнувся, була такою: одна річ готувати в маленькому казані, інше – у великому. Треба все ретельно обдумати, зважити, прорахувати, бо як чогось не додати, то не той смак. Зрештою, досвід, участь у багатьох фестах, змаганнях дали своє: так відшліфував цю справу, що практично «на око» все роблю.
- Що найбільше запам’яталося за роки такої «фестивальної» діяльності?
- Якось на запрошення Володимира Чубірка взяв участь у дружніх кулінарних змаганнях у Їглаві: на святі Височини в Чеській Республіці ми представляли Україну, а загалом брали участь 17 держав. Що цікаво, організатори вирішили визначити переможця за величиною черги. І так мені тоді було приємно: якщо в когось троє-четверо людей одномоментно стояли, то в нас із три десятки…
- Ого! Чим ви так спокусили чехів та представників інших країн?
- Ми готували бограч-гуляш, традиційні шашлик, картоплю з бринзою, а ще голубці – якраз вони і пішли «на ура»! Зробили маленькі такі голубчики, як мізинчик, і всі розібрали, ще й мало було!
- Чи маєте секрети, якими послуговуєтеся в приготуванні?
- Кожен має, я теж свої. Головне для мене по життю – робити все за правилами. Це стосується як життя, так і роботи. Дуже багато читаю періодики, книг, вивчаю новинки, а також вивчаю, штудіюю старовинну літературу. Приміром, якщо це стосується кулінарії, то вивчаю все ретельно, історія їжі для мене взагалі має велике значення…
- Чи маєте хобі?
- А приготування і участь у фестивалях – це і є моє хобі!
- Ви принципова людина?
- Так, я дуже принциповий! Я завжди буду вибирати порядність, готовий часом пожертвувати своїми інтересами заради справедливості…
- Чи є місце у вашому житті для релігії?
- Звичайно, я ріс у простій закарпатській родині, а тому, певна річ, принципи релігійності в мене закладали з дитинства. Але це ніколи не було фанатизмом, я не дуже часто зараз ходжу до церкви, бо вважаю, що церква має бути в душі. Церква, а може, духовність чи релігійність – називайте, як хочете, мають бути у вчинках людини! Саме тому ми з родиною дуже багато допомагаємо людям, хто цього потребує, коли треба, в тому числі, допомагаємо і греко-католицькій церкві, і римо-католицькій. Якби завтра треба допомогти комусь, і неважливо, кому – мусульманам чи буддистам, чи іншим релігійним громадам – зробив би це, бо для мене перед Богом усі рівні!
- Що ніколи не пробачите?
- Я не тримаю зла… Напевно, можу все пробачити. Життя таке, що не варто витрачати його на гнів та образи. Я не з тих, хто тішитиметься подібним, не буду ніколи накручувати себе – переступлю і піду далі по життю!
- Ви законослухняна людина?
- Так, я стараюся дотримуватися правил та законів і дуже нервую, коли інші цього не роблять. Якби ми всі слідували букві закону, то жили би набагато краще! І це стосується всіх сфер життя!
- Що для вас сім’я?
- Це свята річ. Якщо одружився – треба берегти дружину та дітей, батьків та рідних, треба завжди підтримувати їх, у будь-якій ситуації виручати, а якщо виникають проблеми – слід боротися за сім’ю до останнього! Дітей треба виховувати так, щоб вони змалечку поважали батьків і думали над тим, як самим заробляти, щоб не лінувалися! У цьому контексті треба багато говорити з дітьми, пояснювати їм все, не боятися відповідати на питання. Саме тому наші доньки теж навчені заробляти своїми руками, головою. Вважаю, неправильно, коли батьки роками «тягнуть» синів і доньок… Ні, дітей треба виховати так, щоб вони розвивалися самостійно, щоб вони самі могли зачепитися за життя, бо батьки не завжди будуть поряд. В Біблії так і написано – Бог створив людину суверенною – це означає, що ти сам має творити свою судьбу…
- Вікторе, велике спасибі за розмову, думаю, цікавих тем ми могли би знайти ще багато. Сподіваюся на наступну зустріч!
Наталія Петерварі
Джерело:
