Життя не завжди ставилося до неї поблажливо, але вона все ще зберігає довіру до людей і позитивний погляд на світ. Музика для неї – це все. Вона була учасницею декількох гуртів і врешті-решт вкоренилася у рідному місті Ужгороді. Не назвеш її суворою, а, швидше, відвертою. Вона зізнається, що іноді краще заплющити очі на кривди і рухатися далі. Гість рубрики «За кулісами» Кárpáti Igaz Szó – віолончелістка Діана Гавата, керівник камерного оркестру «Угорські мелодії» Ужгородської обласної філармонії, заслужена артистка України.
– Під чиїм впливом Ви стали музикантом?
– На мене дуже вплинули батьки. Скільки себе пам’ятаю, вони весь час живуть активним соціальним життям. У нас збиралися практично всі представники інтелігенції, в той час моя мама грала на фортепіано, а мій тато грав на мандоліні. Мій батько був професором медицини та живописцем, закінчив Краківську академію. Ще п’ятирічною мене віддали на уроки фортепіано, а за рік я почала грати на скрипці, але мені це не сподобалось. Тоді моя мама вирішила, що настав час спробувати інструмент, на якому грала вона, – віолончель. Регулярна практика спочатку була не до вподоби, але я вже тоді знала, що хочу бути музикантом. Після закінчення музичного коледжу в Ужгороді я продовжила навчання у Львівській консерваторії. За ці п’ять років я вже серйозно заглибилася в таємниці музики, посівши друге місце у відомому національному сольному конкурсі. З нашим квартетом ми також взяли кілька нагород як у вітчизняних, так і в закордонних змаганнях. Я була членом Українського національного симфонічного оркестру. Я грала на віолончелі у Львівській філармонії впродовж п’яти років.
– Життя повернуло Вас до Ужгорода. Чи була ця зміна важкою?
– Я вже добре влаштувала там своє життя. Я також грала у колективах незалежних молодих музикантів, наш швейцарський диригент був надзвичайним професіоналом. Я повернулася до Ужгорода в 2006 році, одразу приєдналася до камерного ансамблю філармонії «Угорські мелодії». Драйв не припинився навіть після цього: я підписала контракт і два роки грала в Нідерландах. Я обожнюю музику і з задоволенням готова була грати з будь-ким.
– Коли Вас призначили керівником «Угорських мелодій»?
– Два роки тому. Ансамбль заснований у 1946 році, наша мета – поширення та пуляризація угорської музичної культури на Закарпатті. Оркестр був реорганізований кілька разів, і через нього пройшло багато чудових, широко відомих музикантів тих часів. Їх все більше намагалися придушити, витіснити угорські пісні, поки нарешті «Угорські мелодії» тимчасово не припинили своє існування в 1974 році, а за рік вже було створено новий ансамбль, який грав класичну камерну музику. У випуску «Закарпатської правди» за 2 листопада 1975 року про новий камерний ансамбль написали, що «мелодії, почерпнуті з чистих народних джерел, підносяться до високого п’єдесталу мистецтва якісною обробкою та чудовою інтерпретацією».
– Як зараз виглядає камерний оркестр?
– У нас не збереглося жодних нотних записів, ми з командою починали з нуляє. Наша програма також була поновлена, один наш знайомий вміє прекрасно поставити на ноти твори. Змінився і склад ансамблю, раніше не було ні акордеону, ні кларнета, тепер на цих інструментах грають двоє чудових молодих чоловіків. У нас є три скрипалі, двоє угорських солістів та досвідчена пара танцюристів.
– Ви також виступаєте з іншими гуртами та берете участь у заходах.
– Ми беремось навіть за весільну музику, але граємо на будь-яких заходах, де є попит на класичну музику. Ми також створили тріо «Con-temp» та гурт «Lady Music» з моїми колегами. Із задоволенням готова грати з ким завгодно, для мене музика – це все, тільки б звучала прекрасна мелодія. Я б не проти бути солісткою.
– Як ви провели карантинний період?
– З музикою. Я вчила нові твори. Мені дуже сподобалися роботи італійського віолончеліста і композитора Джованні Солліма. Неймовірно надихаючі. Було б так добре, якби він дав Вероніці кілька уроків.
– Ваша дочка йде по ваших слідах?
– Вона теж віолончелістка. Вона навчається в Словаччині, зараз закінчує перший курс. Вона завжди хотіла бути схожою на мене, але спочатку не спостерігався цей нахил. Вона була відмінницею, але практика не була її сильнішою стороною. Я з нею багато займалася . Півтора року ми щотижня їздили в Кошиці на підготовчі заняття, брали участь у змаганнях. Це було того варте. Вона прекрасно грає і тепер більше нічим іншим не хоче займатися. Щодня займається по чотири-п’ять годин. У неї великі плани.
– Ваша мама – Ваша найбільша шанувальниця, вона стоячи аплодує на кожному концерті. Хто Ваш найбільший критик?
– Моя дочка, Вероніка.
– Що зазвичай Вас мотивує?
– Я стежу за багатьма іноземними музикантами в Інтернеті, слухаю, що вони грають, і якщо мені щось подобається, я намагаюся цьому навчитись. Я можу шукати ноти або відтворювати мелодію годинами, просто щоб я також її вміла грати. І коли ти досягаєш успіху, це чудове почуття – розуміти, що я також не гірша, ніж людям, якими я захоплююся.
– Ви терпелива?
– Так, все більше і більше. Раніше це було не типово для мене, але життя мене навчило. Терпіння породжує успіх. Все відбувається тоді, коли його час прийшов.
– Що Ви усвідомили з роками?
– Іноді краще закрити очі та рот. Не варто багато мудрувати. Не варто думати, що ми вже все знаємо. Ми вчимося все життя, маємо бути відкритими.
– Коли виходить назовні Ваш запальний характер?
– Мене сердить, якщо хтось підвищує голос або якщо має місце несправедливість. Я не відступаю, я краще «одягну рукавички».
– Ви сувора?
– Зовсім ні. Я все дозволяю. Моїй доньці теж.
– Як ставитеся до делегування завдань?
– Мені не важко просити людей про допомогу. Я настільки сильно довіряю оточуючим мене людям, що без проблем доручаю їм більші завдання, але якщо щось не виходить, я більше не нервуюся.
– Виходить, що Ви не мучите себе доворами.
– Не дуже. Я мирюся з тим, що сталося. Ми повинні прагнути видати найкраще з себе, але якщо щось не склалося, про це вже не варто жалкувати, адже це вже минуле.
– Назвіть таке, про що мало хто знає про Вас?
– Мені подобається займатися внутрішніми ремонтними роботами. Під час карантину я фарбувала наші двері, тут чи там зашпаклювала кілька нерівностей. Я ще хочу навчитися викладати плитку.
– Які людські якості Вас дратують?
– Я не витримую хамства та зарозумілості. Я не пройду мовчки, коли хтось говорить з високого коня, хоча для цього немає причин.
– Довго тримаєте гнів?
– Зовсім ні. Я зазвичай намагаюся обговорити і забути незгоди. Краще заплющити очі.
– Що б Ви хотіли спробувати?
– Подорож на повітряній кулі.
– Плани на майбутнє?
– У мене є мрія, але я ще не хочу її розголошувати. Все, що я можу сказати, – ці плани не планую реалізовувати в Україні.
Шимон Ріта
