Нещодавно стало відомо про майбутній демонтаж дерев’яного будинку традиційного марамороського типу в Тячеві, що на вулиці Кошута, 32. Він вважається найстарішим у місті. Тож поки хатинка ще стоїть, ми вирішили зазирнути всередину, а також розпитати про неї онука її останніх мешканців – 63-річного Шандора Кейкеші, котрий працює старшим референтом благодійного фонду КМКС Верхньотисянського округу та очолює Товариство угорської культури в Тячеві.
«Коли дід повернувся з табору, важив 48 кг»
Пан Шандор каже: за твердженням його бабусі, хатину збудували з дуба ще в 1735-му. Про це начебто свідчив напис на масивній дерев’яній балці всередині приміщення – «мештерґеренді». Ще там було викарбуване ім’я, імовірно, першої господині – Lenathy Ilona. Щоправда, цю ґеренду з часом забрали, тож він її не бачив: «Тому що дід був високого зросту. Коли оженився на бабусі, то не вміщався під ту ґеренду, і її вирубали», – пояснює мій співрозмовник. «Таких давніх будинків цього типу немає навіть в Ужгородському скансені, – розповідає тячівець. – Це оселя моєї бабки по лінії мами. Її звали Розалія (дівоче прізвище Фийнєш), народилася 1905-го. Там вони жили з дідусем, Іштваном Ердивом (1901 р. н.). У них були дві доньки й син. А до того в хаті жила моя прабабуся. Як саме дім став її власністю – це вже не можу сказати».
Коли мама Ш. Кейкеші, одна з доньок подружжя Ердивів, вийшла заміж, разом із чоловіком вони тимчасово мешкали з її батьками. Там і народився у 1956-му пан Шандор та ріс до 4-літнього віку. Як жило подружжя Іштвана та Розалії? Їхній онук запевняє, що нелегко: «Бабка не мала пенсії, займалася домашнім господарством. Її мама була швачкою, а бабуся любила прясти вовну і в’язати капчури, светри для діда… Той служив у чеській, угорській армії, а 1944-го за наказом Сталіна його забрали до трудового табору десь за Уралом. Там їх утримували як військовополонених. Він завжди був міцним високим чоловіком, а коли через два роки повернувся звідти, важив усього 48 кілограмів! Серед тих, кого відправили туди з Тячева, дуже мало повернулося додому. Бабка залишалася сама з трьома малими дітьми, і вся робота лягла на її плечі. Пам’ятаю, була низенькою на зріст, трохи згорбленою, часто хворіла, з дому майже не виходила. Як і всі жінки в ті часи, вже у 55 – 60 літ одягалася в чорне, носила хустинку. Але дід її дуже любив до кінця життя. Після повернення працював у радгоспі, нездужав. До останніх днів їздив у Тересву сторожувати, щоб отримати стаж для пенсії».
Троянди бабусі Розалії
Шандор Кейкеші поділився спогадами про дитячі роки та дружні родинні зустрічі в цьому будинку: «Дід дуже любив тримати кроликів, у нього завжди їх було багато й гарних, у тому числі й велетні. Щонеділі вся наша велика сім’я збиралася в їхній оселі. Бабуся готувала кнедлики з м’ясом кроля. Дорослі пили вино, яке робив дідусь. Але не так, як зараз, із 200-грамових склянок, а зі стограмових. В такі дні ми, діти, граючись, бігали по турнацу (Веранді навколо хати. – Авт.), а старші після застілля співали і згадували, як виживали у трудовому таборі. Зазвичай боялися говорити про це, ділилися споминами, лише коли трохи випивали. У них був виноградник, а біля будинку бабка вирощувала багато троянд. Від дідуся я навчився косити. Він сам умів щепити дерева та квіти, хотів і мене цього навчити, але, шкода, не встиг».
У «гарній» кімнаті приймали гостей, у задній – жили
У будинку були дві кімнати: передня, так звана «гарна», де приймали гостей, і задня, «житлова» – це і кухня, і спальня. У «гарній» мали старовинні меблі, накривали стіл. Дім так зроблений, що їжу варили на відкритому вогні, а на поді (Горищі.– Авт.), куди піднімався дим, коптили ковбаси, сало. Ззовні оселя була обмазана жовтою глиною. Щороку, перед Великоднем, жінки білили її. «Дах покрили жерстю пізніше, а до того, певно, була драниця. Тому що в 1920-х на протилежному боці вул. Кошута сталася велика пожежа, і 12 – 15 помешкань згоріли повністю. До речі, в той час пожежна частина знаходилася теж на цій вулиці, – каже пан Шандор. – У хатинці були гарні різьблені дубові двері темно-коричневого кольору (Після смерті господарів, коли там уже ніхто не жив, їх украли). На стінах висіли фотознімки прадіда і прабаби. З меблів – корошлада (лавка з ящиком), а в «гарній» кімнаті – комод із тюльпановими мотивами (tulipanos lada), куди бабуся складала придане для своїх доньок».
Хатинку хотіли забрати в музей ще в 1970 році
У 1970-му, коли в Ужгороді створювали музей народної архітектури й побуту, до господарів навідувалися працівники установи, котрі ретельно оглянули хату, провели заміри, зробили фотознімки. Вони пропонували подружній парі будматеріали взамін цього будинку, який хотіли забрати до музею, але Іштван і Розалія відмовили. До речі, під час великої повені, яка завдала Тячеву значної шкоди того ж 1970-го, їхня оселя не постраждала, вода стояла лише в підвалі. «Дід як відчував, що нової хати не треба буде. Бо невдовзі після цього, у 1972 році, його на смерть збила автівка. Він рухався на велосипеді по вулиці, де зараз магазин «Майстер», як раптом назустріч виїхала машина радянської армії… На похорон прийшло дуже багато людей, бо дід був хорошою людиною – дружелюбним, веселим, – ділиться спогадами Шандор Кейкеші. – А бабуся померла у 1982-му. Тож дім успадкували троє їхніх дітей. Вони там не жили, але вирішили не продавати й не розбирати, щоб залишився для майбутнього. Бо це унікальна хатина. Бачимо, що виготовлення всіх її декоративних елементів вимагало як майстерності, так і немалих витрат. Сподіваюся, що дім збережуть і відреставрують, бо це частина нашої історії. Якщо це не вдасться зробити тут, у Тячеві, то можна би перевезти в музей-скансен до Ужгорода».
Загадковий напис
Під час відвідин будинку ми виявили на одній із дерев’яних частин викарбуваний напис «Konig J 1939 IV 9». Що він означає – на жаль, рідні останніх власників не знають. «Я там виріс, але вперше бачу цей напис. У цей час у місто прийшла угорська влада. Можливо, цей Konig просто там сидів у той день і залишив таку позначку про себе», – робить припущення Шандор Кейкеші.
Як пізніше з’ясувалося, саме на цей день – 9 квітня – 1939- го припав Великдень. А напис «Konig J» міг бути зроблений на честь правителя Австро-Угорської імперії Франца Йосифа I. Або ж його залишив на знак про своє перебування в місті один із вояків Угорської королівської армії, які незадовго до цього зайняли Тячів…
Наталія Маджара
м. Тячів
Фото автора
