15 чорно-білих портретів і одна історія від ужгородського фотографа Харі Крішнана

Публікуємо 15 чорно-білих портретів від ужгородського фотографа Харі Крішнана. А також ділимося його розповіддю про фотосправу, яка почалася ще з дитинства в Індії, коли дідусь навчав онука проявляти плівку.

Хлопець народився в індійському місті Палані, вивчав медицину в Луганську, шість років тому переїхав до Ужгорода, викладає англійською студентам-іноземцям на медичному факультеті №2 Ужгородського національного університету. Він любить свою професію, проте поруч, майже в унісон, крокує фотографія. Ужгородці цінують професійність Харі, до нього на фотосесію прямують відомі люди, які мають витончений смак. Своєю чудовою українською хлопець розповідає виданню Varosh про пристрасть до фотографії і власне бачення фотомистецтва.

Далі – пряма мова.

Про поштовх до фотографії

Я особливо не навчався фотографувати, але мій дідусь документував життя, знімав на плівку, я вчився у нього, як проявляти плівку і дізнавався про весь процес. Мені, як дитині, це було дуже цікаво. Була така темна кімната, де дідусь проявляв плівку, мене це захоплювало. І це теж може бути одним із факторів, який надихнув мене до фотографії.

Що ще мене наштовхнуло?.. Мені подобається демонструвати щось у власному стилі, у своєму баченні. Як я бачу світ, пейзажі, дороги, картини і так далі. В Індії я закінчив художню школу, адже дуже любив малювати. Але для малювання треба багато часу, і якось я так вирішив – не малювати з голови, а показувати інше бачення уже наявного. Наприклад, знімати вулиці, людей, особливо – портрети.

Я фотографував ще під час життя в Індії. Це було переважно некомерційно. Створював вуличну фотографію, репортажі, фіксував цікаві моменти. Знімав винятково на плівку, інколи – цифровою камерою. А вже в Україні, вступивши в університет, зайнявся і комерційною зйомкою.

Я працюю в університеті, викладаю студентам-іноземцям на медичному факультеті № 2, але фотографія завжди була ближча до серця. І якби був шанс фотографувати фул тайм, то я так і робив би. Звісно, я хотів би працювати лікарем, але наразі в Україні нема стільки перспектив для медицини. Є кілька питань, які поки що не дають мені працювати у сфері медицини.

Про портрети

Мені дуже подобається знімати портрети, тому що можу показати людей у різних образах. Я завжди кажу, що дуже важливо, хто – за камерою і хто – перед нею. Тому я люблю знаходити “своїх” людей, аби через світлини показати їхній настрій. Це мене надихає, аби працювати все більше і більше.

Я не даю моделям ніяких завдань, не кажу про пози. Мені це не подобається. Якби я це робив, то всі портрети були би однаковими. Я вважаю, що модель перед камерою має почуватися комфортно. Якщо моделі почуватимуться вільно, тоді, я думаю, всі фотографії будуть різними.

З іншого боку, я показую кожну людину через “мій фільтр”. Я роблю мікрокорекцію, але змінюю щось мінімально, бо інакше це вже не є органічно, тоді людина не є собою. Якщо я казатиму, що робити під час зйомки, то в кадрі буде не модель, а я. Мій стиль – це фото, які розповідають історію про людину, а не про мене.

Про чорно-білі фото

Я дуже люблю чорно-білі фотографії, більше за кольорові. Як кажуть англійці, колір додає ще один вимір. Тож коли роблю чорно-білі знімки, то нема цього “кольорового виміру”, тоді краще видно емоції людини, її реакції, настрій… Кольорові теж прикольні, тут треба по-іншому обробляти… Вони теж передають емоції, але чорно-білі – набагато краще, адже нема кольору, який заважає розгледіти настрій.

Хтось думає, що це дуже легко створювати чорно-білі світлини. Але для цього фотограф має багато що вміти: працювати зі світлом, композицією, обробкою, відчувати характер, настрій моделі.

Чорно-біла фотосесія – це змога показати все у двох кольорах, тільки у цій комбінації, у чорному й білому.

Харі Крішнан. Ph: Валентин Кузан

Евеліна Гурницька, Varosh