Самовіддана, динамічна, рішуча красуня. Вона може тривалий час терпіти, але якщо терпець увірветься, вона скаже своє. Вона не терпить несправедливості. Вона співала у камерному хорі Кантус п’ятнадцять років. Зараз всю свою енергію вкладає в освіту, а її робота приносить свої плоди. Река Ревеш, викладач співу Ужгородської дитячої школи мистецтв – гість рубрики «За кулісами» «Кárpáti Igaz Szó».
– Коли Вас зачарував світ музики?
– Мої батьки кажуть, що я захоплююся музикою ще з пелюшок. Я навчалася в Тячівській середній школі ім. Шімона Голлоші і була другокласницею, коли мене також записали до місцевої музичної школи. Я вчилася грати на фортепіано, але мені вже тоді більше подобалось співати й танцювати. Однак у школі мистецтв на той час ще не було напрямку «вокал». Моя вчителька початкової школи регулярно готувала мене до виступів, де я співала.
– Мої батьки не музиканти.
– Моя мати танцювала, а мій батько має дуже гарний голос, але ніхто з них не вивчав музику професійно. Пам’ятаю, не було жодного зібрання, де б голос мого батька не звучав. Було багато пісень, не раз спів лунав навіть після того, як оркестр уже пішов. У дитинстві я засвоїла багато народних пісень на слух.
– Ви обрали музику.
– Після дев’ятого класу мене прийняли до Ужгородського музичного коледжу імені Д. Є. Задора. Я завершила навчання з червоний диплом. Мій учитель Еміл Сокач, засновник камерного хору Кантус, помітив мене, тому я ходила на їхні репетиції ще в студентські роки. Наприкінці третього класу він запросив мене співати з ними. Здійснилася моя мрія. Коли я приїхла до Ужгорода у віці 15 років і почула хор, я більше за все хотіла приєднатися до них. Це була велика честь мати можливість працювати з ними упродовж кількох років.
– Коли Ви віддалися повністю освітньому процесу?
– Через п’ятнадцять років я залишила Кантус, це було півтора року тому. Після закінчення коледжу я навчалася заочно в Ужгородській філії Донецької державної музичної академії. Після завершення навчання мені було дуже приємно, що мені запропонували роботу в Дитячій школі мистецтв ім. Шандора Петефі м. Ужгород. Я викладаю співи, але з 2010 року також очолюю угорський ансамбль народної пісні «Естерланц». Я паралельно працювала і тут, і там, а потім у 2018 році вирішила повністю перейти до мистецької школи і попрощатися з камерним хором.
– Хто може досягти успіху в освіті?
– Мені дуже подобалися сценічні виступи та поїздка з хором, але я подумала, що краще трохи відійти вже на задній план і хвилюватися за дітей із-за куліс. Ми ходимо на конкурси з «Естерланцом», вже чотири роки беремо участь у конкурсі народної пісні «Által mennék én a Tiszán». Нам завжди вдавалося стояти на одній із сходин п’єдесталу. Ми також досягли чудового місця у конкурсі угорської народної пісні «Pacsirta» (укр. «Соловейко»), але нас визнавали і в Угорщині. Я дуже пишаюся своїми учнями. Я також готую солістів. Навчати – моє покликання, справа, близька моєму серцю.
– Ви суворі?
– Так. Тим не менш, кілька моїх учнів вважають мене своєю другою мамою. Вони часто кидаються мені на шию. Вони мені дуже близькі. Я думаю, вони відчувають, як сильно я їх люблю, тому наші стосунки такі інтимні. Це найбільше визнання для мене. Я спостерігаю за ними, виховую їх, але, незважаючи на суворість, вони можуть домовитись зі мною. Навіть якщо я підвищую свій голос, вони знають, що це тому, що я хочу їм добра.
– Як Ви зазвичай відпочиваєте?
– Я із задоволенням займаюся спортом, але більше не маю на це часу. Раніше я постійно бігала і їздила на велосипеді, а також була активним скаутом. Мені дуже подобається вишивати. Я знову присвячую себе цьому хобі під час карантину.
– Ви були скаутом?
– Я – єдина дитина у сім’ї, батьки мене суворо виховували, вони мене просто так не відпускали куди-небудь. З іншого боку, я могла вільно ходити у скаутські табори, і мені це дуже подобалось. Іноді мене майже не було вдома влітку, у мене було багато пригод під час походів та кемпінгів. Скаутинг виховував незалежність і дисципліну. Ми також щовечора співали там, проводили міні-концерти, тому навіть тоді, у віці 12-13 років, я “проводила уроки співу” для інших.
– Розкажіть про свою кішку!
– Мені дуже хотілося меншої породи собачку у квартиру, але я зрозуміла, що із моїм способом життя це неможливо. Ось чому я вибрала кошеня. Їй шість років. Побачивши її, я зрозуміла, що вона мені потрібна. Між нами існує велике “кохання”, а коли я повертаюся з поїздки додому, вона навіть не знає, як до мене прилащитися. Це як моя тінь.
– Невже Ваш партнер не ревнує до кішки?
– Може, трохи. З Андрієм ми живемо разом вже п’ять з половиною років, зараз він працює в Будапешті.
– Вам подобається різноманітність?
– Так. Але, маю визнати, я досить-таки прив’язуюся до певних речей і часто не наважуюся на щось нове. Наскільки б я не бажала змін, однак іноді я віддаю перевагу перевіреним справам.
– Ви часто змінюєте зачіску?
– Ось так виглядає моє волосся вже добрих кілька років, але я кілька разів робила кардинальні кроки в цій справі. Моє довге волосся довжиною до талії за раз стало довжиною до плечей, потім я почала відбілювати, потім я раптом потемніла, потім стала ще коротшою, і нарешті я знову стала білявкою.
– Ви розважливі?
– Так, але якщо потрібно, я можу швидко прийняти рішення.
– Ви неспокійна?
– Ще й яка. Що б я не робила, для мене все стрес, інколи навіть за рахунок мого здоров’я. Я сприймаю все до душі, я нервую, переживаю, чи вдасться досягти успіху в запланованому. Я максималіст, я прагну досконалості, і це часом дуже втомлює.
– Ви у собі все тримаєте звільняєтесь від стресу?
– Мій партнер каже, що я відкрита, але якщо йде мова про більш серйозне, то я можу довго мовчати, терпіти. Десь глибоко зачепить, але я мовчатиму, і раптом нитка рветься.
– Не озвучили проблему – не болить голова?
– Погоджуюсь, але не завжди можу стриматись. Це залежить від того, наскільки повна склянка/чаша.
– Як Богу даєш, так від Бога отримуєш, Ви згодні?
– Це вірно. Усе зважую саме так. Якщо до мене ставляться добре, я також не буду скупою на щирість та відданість.
– Тримаєте гнів?
– З віком це змінюється. Раніш я дуже довго тримала образу. Зараз мені простіше пробачити, але важко забути, шипи залишаються всередині. Ось чому, коли я бачу, що ця людина не веде себе так, як мені подобається, я намагаюся її відфільтрувати на початку. Я намагаюся оточити себе людьми, які навмисно не травмують, чесні, мають чисті почуття та мають позитивну ауру. Для мене це дуже важливо, оскільки іноді я довірлива, я відкриваюся людям, яким не повинна була. Якщо все ж образили, для того, щоб я пробачила, потрібно, щоб ця людина усвідомила свою провину.
– Добре розбираєтеся в людях?
– Смію сказати, що так. Я уважна і все більш обережна, відчуваю, коли щось не так (пахне).
– Це означає, що у вас немає багато близьких друзів?
– Є. Через свою роботу я зустрічаю багато людей, і за всі роки багато дружніх стосунків зав’язалось. Багато хто вже переїхав, і ми зустрічаємось рідшt. Є такі, з ким віддалилися, але я все ж маю багато друзів.
Ріта Шимон
