Минулого тижня ЗМІ облетіла звістка: Кабінет Міністрів тимчасово заборонив українцям виїжджати на заробітки за кордон, дозволяється лише відвідувати в Європі рідних. Причому інформацію озвучила не офіційна прес-служба уряду, а Посол Естонії в Україні.
Зізнаюся, спочатку навіть подумав, що це фейк. Однак поки-що ніхто не спростував слова дипломата. Правда, з тих пір і МЗС, і прем’єр порушували дану тему, але без чітких роз’яснень: ніби й не забороняли, але “піклуючись про здоров’я бідних заробітчан”, Шмигаль “не відправляє в інші країни громадян України (зауважу, що він не робив цього й раніше, їх примушували йти на заробітки за кордон умови праці в рідній державі)”.
А МЗС виправдовується нестачею авіарейсів, при цьому з виїздом українців за кордон нічого не змінилось.
Інформація, незважаючи на все, або якраз тому, набула широкого розголосу. Цілком справедливо. Бо якщо абстрагуватись від того невеличкого факту, що Україна забороняє або ускладнює “імпорт” єдиного конкурентноспроможного “товару” – робочої сили, на гадку приходить давній мудрий вислів: а кому це вигідно? Адже вже звикли, що наші можновладці й соломинку не зрушать з місця без власної вигоди. І поки “паримо” мізки над цим, мимоволі теж зринає в голові: а чи не зв’язано все це із нещодавно прийнятою парламентом земельною реформою, згідно з якою іноземці (зрозуміло, крім росіян) можуть придбати у власність сотки українського чорнозему?
Чи не тепер заклали законодавчу основу тій дрібниці, щоб новим олігархам-землевласникам у вигляді бонусу теж дістались від запровадженої реформи “вершки” – батраки?
Бо український трудівник вже має славу на закордонному ринку праці, його як універсального солдата можна відправляти на будь-яку ділянку – від голландських фруктових плантацій до німецьких автозаводів. Бо гріх дозволити, аби таке “природнє джерело” – а українських заробітчан повноцінно не сприймають ні за кордоном, ні вдома, приносило користь лише хитрим західним капіталістам. Вони могли б поповнювати кишені й українського політикуму. Подумали і вдалися до названого вище трюку.
Приміром, земельний міністр Німеччини, незважаючи на епідемію, із розпростертими руками чекає на східних заробітчан, обіцяючи їм мінімальну зарплатню, яку отримують їх робітники. Коли ж до цього додадуть, а вимушені це зробити, бо мігрантів на поля не виженеш, профспілкову парасолю, соціальне, медичне й пенсійне страхування, 8-годинний робочий день, може український уряд приймати будь-які обмеження. Український трудівник не буде розтринькувати свою силу на тарілку сочевики. І добре робить. Бо вдома може він приносити на вітчизняний алтар “кров, піт і сльози”, все рівно хліба від цього не матиме.
Іштван Матуз
