Витриманий, рішучий, все ж є речі, які сприймає чутливо. Живопис з дитинства є визначальним у його житті, сьогодні навіть не може уявити свої будні без творчості. Зізнається, що головні його “творіння” – це сім’я, і це – найважливіше. У вільні години любить подорожувати в горах, звичайно і тоді спостерігає навколишні краєвиди як майбутні замальовки на полотні.
Нинішній гість Карпаті Ігоз Со – мукачівський художник, мистецтвознавець Аттіла Копріва.
- Коли прийщов до Вас живопис?
- Гадаю, людину, котра почала малювати з дитинства, інспірує бажання залишити слід по собі та здатність творити. Щось подібне було і в мене. Багато малював, копіював, мені було цікаво, як певні композиції можна зробити гарнішими, привабливішими. Отже, малювання, живопис мене інтересували з дитинства.
- Пам’ятаєте свій перший доробок, на який сказали – це вже справжнє?
- Пам’ятаю лише той період, коли мої друзі поїхали в піонерські табори і я не мав з ким гратися (ходив тоді у третій клас), тому літо проводив за малюванням, копіював картини із книг. Пізніше мені ця робота вже бракувала і так захопила, що вже не міг існувати без неї. Восьмикласником вітчим відвів мене до школи живопису, де одразу взяли до третього класу. Через два роки поступив в училище приикладного мистецтва в Ужгороді, потім навчався у Львівській художній академії, яку закінчив у 1997 році. Того ж року почав працювати в Мукачівському технологічному університеті, де викладав живопис і композицію.
- І тепер там трудитесь?
- Ні, у 2005-му перейшов у нинішню Закарпатську академію мистецтв, став завідуючим відділенням, яке знаходилося в Мукачеві. Однак через два роки воно, на жаль, припинило свою діяльність. З тих пір займаю цю посаду в Ужгороді. У 2005-му паралельно мав заняття в Закарпатському угорському інституті, де з великою радістю викладаю і нині.
- З точки зору педагога, як ставиться сьогоднішня молодь до образотворчого мистецтва?
- Зовсім інакше, ніж попереднє покоління. Коли ми були молодими, прагнули реальні форми передати в академічному стилі, ставили собі за мету, щоб це виглядало професійно. Нинішня юнь віддає перевагу трендовим композиціям та стилям, малюють навколишнє таким, яким його ніхто не бачить – лише вони. І це добре, бо живемо в модерному світі, тому і думати маємо по-сучасному.\
- Ви терплячі до своїх вихованців?
- Вважаю, що найважливіша доброчесність педагога – це терплячість. Це теж мистецтво дочекатися, що вийде із студента, бо багато викладачів не навігує вихованця, а намагається впливати на нього. Я зовсі інакше будую навчальний процес, стараюся надавати простір студентам.
- У Вашу роботу, мистецтво “вписується” відтермінування?
- Так. Не прискорюю справи, завжди відкладаю ідеї, коли ж відчуваю, що композиція дозріла, починаю працювати, але тоді вже швидко, з повною віддачею. Коли отримую замовлення, теж здатний відтермінувати його на останній день, бо є потреба, аби ідея, зміст, форма в мені дозріли.
- Буває таке, що натхнення відсутнє і тому не малюєте днями чи тижнями?
- Звичайно, але тоді більш напружений, бо чекаю – настане хвилина, коли прийде натхнення, коли вже треба творити, щось гарне, цікаве. Однак, інколи беру в руки олівець і лише малюю щось безцільне, не відаючи, чи вийде з цього що-небудь, таким чином можу розворушити підсвідомі речі.
- Ви пунктуальна людина?
- Намагаюсь бути таким, правда трапляється, що спізнююсь – я теж людина, але завжди стараюсь, щоб на мене не чекали.
- Вважаєте себе максималістом?
- Так. Якщо не задоволений роботою, тоді її не виставляю, відкладаю в бік і довожу до такого рівня, аби твір віддзеркалював мене, а зміст відповідав Копріва-картині.
- Ваш стиль живопису мінявся з початку до нині?
- Він безперестанно міняється. У кожного митця існують періоди, коли формується певна ідея і він хоче створити щось нове. Це нормальний процес і у мене, слава Богу, він часто присутній. Своїм студентам це пояснюю так: чи любите завжди носити той самий одяг? Правда, що ні. Зміни потрібні, людина теж любить змінюватись, часто оновлює навіть зачіску, то чому б митець не змінювався? У цьому родзинка творчості, що завжди у ній проявляється щось нове. І не треба боятись змін, слід сміливо започатковувати незвідане.
- Якщо вже говоримо про оновлення, коли знайомитесь з новими людьми швидко розпізнаєте їх?
- Коли треба оцінити наскільки розбираюсьь в людях, назвав би себе на середньому рівні. Я люблю людей, у більшості випадків довіряю їм, правда, були й розчарування, але людина постійно вчиться.
- Ви образливі?
- Так, але успішно це приховую. Образи – це моя особиста справа, стараюсь розкладати їх по поличках – у голові та душі.
- Друзів маєте багато?
- Так. Маю товаришів з дитинства, є і нові. У нас багато спільного, думаю тут про цінності, тому між нами хороші стосунки, взаємодія, маємо чимало спільних тем. Попри це , існують спільні програми, часто їздимо в інші країни, як правило, там теж творю. Одного разу хотіли б з сім’єю потрапити в Шотландію, Австралію.
- Коли вже згадали родину, що треба знати про неї?
- Слід сказати, що вона – головне моє “творіння”: діти й кохана дружина. Якщо у митця надійний тил, тоді в нього все добре. Гадаю, дружині теж не легко жити разом з митцем, який багато подорожує. Але вона все розуміє і вміє згуртувати сім’ю.
- Думаю, діти вже покинули родинне гніздо?
- Так. Ніколетта минулого року закінчила науково-філософський естетичний факультет університету імені Петра Позманя, вже працює. Дуже радий, що творчі гени в неї теж присутні – пише вірші. Син Золтан – третьокурсник одного з вишів Будапешта.
- Як живеться без них?
- Інколи скучно, їх бракує, але, зрештою, це природньо, таке життя: вони теж повинні вибудувовувати власне буття. Завдяки сучасним технологіям, спілкуємось щодня, це велике щастя. Приїздять додому щомісяця, особливо на свята. Тоді сім’я збирається разом, навідуються рідні й це найкраще відчуття у світі. Дуже б хотів, аби по завершенню навчання діти повернулися додому, але й стримувати молоді сили не можна, адже у них вже свої намітки, плани, реалізіції яких не хочу перешкоджати.
- Для Вас живопис більше, ніж хобі. Що ж дозволяє відключатись від усього?
- Дуже люблю плавати, але допомагає відключитись і хороша прогулянка по лісу чи в горах. Полюбляю підніматись на вершини, але без людей це не варте нічого. Я на своїх картинах намагаюсь відображати краєвиди, коли бачу там і людей. Радо розмовляю з людьми, зокрема простими селянами – у них таїться найглибша мудрість, в якій пересвідчувався. Звідсіля черпаю натхнення, тому вони і з’являються на моїх полотнах.
- Є такі речі, яких боїтеся?
- Звичайно. Найбільше боюсь того, щоб люди не стали такими, коли гору в них беруть не цінності, а корисливість. Це для мене сильний знак, що тут вже біда. На жаль, у теперішньому суспільстві чим далі, тим яскравіше вимальовується ця проблема, коли віддаляємось не лише від культури, а від цінностей, живемо в такому дешевому й віртуальному світі, який нічого не приносить. Тому не лише боюсь, а й тривожусь, хоча стараюсь при цьому здаватись рішучим.
- Кои б була можливість почати все знову, що зробили б інакше?
- Інколи задумовуюсь, вірне рішення прийняв, чи правильно дію? Багато разів траплялось, що відчував – слід було зробити не так. Але вірю – хиби й помилки найкраще лікує час.
Чілла Гегедюш
