Надійна, відкрита і добросовісна. Вона присвятила усе своє життя збереженню традицій та плеканню угорської культури. Вона робить все можливе, щоб допомогти підростаючому поколінню цінувати і передати традиції своїх предків. Гостя рубрики «За кулісами» «Кárpáti Igaz Szó» – Марія Ігнац, директорка будинку культури села Тийглаш.
– Ви служите культурі десятиліттями…
– Я працюю в цій сфері з квітня 1977 року. Своє дитинство я також провела в «культурній сфері», так як моя мама в той час була працівником культури. Мене дуже вразила атмосфера, настрій вечірніх репетицій, приваблювала сценічна підготовка.
– Як змінилося ваше ставлення до культури?
– З досвідом у понад сорок років я зрозуміла, що кожна епоха має вирішити проблеми. У ті часи ми не боролися з фінансовими проблемами, бо держава забезпечувала необхідні кошти на утримання будинків культури. Однак, ми не могли відстоювати наші угорські традиції в тій мірі, в якій ми можемо це робити з моменту набуття Україною незалежності. Звичайно, тоді ми також готувалися рідною мовою, але були обов’язкові елементи наших виступів. З дев’яностих років ми свідомо слідували переконанню «чистого першоджерела Бартока».
– У селі створилися незліченна кількість гуртків.
– Моїм першим таким починанням був ансамбль народної пісні “Троянда” (Rózsa Népdalegyüttes), який був заснований у 1986 році, з тих пір він здобув численні нагороди, а я дотепер є його членом. На даний момент під керівництвом Чілли Сікори ми поширюємо славу нашого села в усьому Карпатському регіоні. Через два роки ми створили народний танцювальний колектив «Орхідея». Спочатку в репертуарі були переважно сучасні танці, але ми завжди додавали до виступу якийсь чардаш чи народні пісні. У 2010 році я заснувала дитячий народний танцювальний колектив «Естерланц», а через рік – жіночий хор «Чологань» (Csalogány). В останньому наші жінки старше 40 років можуть показати свої співочі таланти. А в 2016 році започаткувала ансамбль цитри (citera – угорський народний струнний інструмент) «Pergettyű», яким тепер керує Анжеліка Гербер.
– Ми спостерігаємо масову еміграцію сімей на кожному кроці. Як вам вдається підтримувати кількісний склад ансамблів?
– Я теж зіткнулася з таким сумним фактом. В окрузі майже не залишилося молоді віком від 18 до 30 років. Ось чому ми намагаємось компенсувати цей розрив дитячими колективами. В рамках народного танцювального колективу «Естерланц» ми створили невелику групу з десяти діток, де ми розучуємо народні танці з дошкільнятами. До людей похилого віку звертаємося особисто, а також допомагають знайомі відшукати тих, хто готовий приєднатися.
– Вам особливо близька до серця тема збереження традицій.
– Оскільки я виросла у цьому, то для мене цілком природно берегти традиції, об’єднувати громаду. В останні роки в мені ще сильніше вкорінилася думка, що Бог задумав цей шлях для мене. Я знаходжу в цьому радість. Моменти, коли діти стоять на сцені і виконують те, чого ми навчаємо, піднімають настрій, ми бачимо сяючі очі. Це замінює низьку фінансову оцінку, яку ми отримуємо за свою роботу. Я також вдячна членам громади за відданість і готовність допомогти, за невпинний внесок у успіх програм. Я знаю, що я не одна.
– Ви отримали багато відзнак…
– У 2013 році жителі нашої області відзначили мене званням «Заслужений закарпатець». А в 2016 році мені випала честь бути нагородженою званням «Лицар угорської культури» фондом «За культуру села», президентом якого є Ференц Нік. Мотивує те, що мою роботу визнають, але найголовніше – ми можемо продовжувати робити це рідною мовою.
– Завдяки чому у Вас така необмежена витривалість?
– Я все поклала на цю вагу. Але усі мої досягнення – це завдяки Богу та моїй родині. Кажуть, за кожним успішним чоловіком стоїть жінка. У моєму випадку – навпаки, оскільки мій чоловік з самого початку терпляче підтримує мою роботу, а виступи часто закінчуються пізно увечері у вихідні дні. До того ж він часто навіть допомагав допомогу при підготовці складних проектів та при їх втіленні.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Я познайомилася зі своїм чоловіком у середній школі. Ми стали друзями, а після повернення додому з військової служби наші стосунки стали більш серйозними. Ми одружилися ще того ж року. Ми допомагаємо один одному 42 роки, він – мій партнер у всьому. Після довгого очікування у нас народився син. Крістіан також добре почувається у світі культури. Він – народний музикант і заробляє на свій хліб як вчитель музики.
– Щоб мати справу з різними віковими групами, потрібно багато терпіння.
– Саме так. Але діти могли б більше розповісти про це. Я намагаюся бути терплячою, правда, бувають ситуації, коли нитка рветься.
– Тримаєте гнів довго?
– Зовсім ні. Як тільки я вимовила, моя злість проходить.
– Ви визнаєте свої помилки?
– Якщо й не одразу, то пізніше – так.
– Ви любите планувати?
– В моїй роботі важливо бути передбачливою. Все потрібно зробити вчасно, спланувати заздалегідь. У моєму особистому житті це не завжди так, там цілі частенько короткотермінові.
– Ви відкладаєте справи на потім?
– Іноді я відкладаю менш нагальні завдання. Але важливі справи роблю вчасно.
– Ваша посада вимагає суворості.
– Так. У мене є вимого до колег та дітей.
– Ви зустрічаєтеся з великою кількість людей. Ви їх добре розпізнаєте?
– Я б не сказав. Я бачу добро у всіх. Іноді я помиляюся, але через це не дивлюся на нових людей інакше. На жаль, є деякі погані спогади, які я все ще згадую з болючим серцем.
– Легко адаптуєтеся?
– Я намагаюся догодити всім. У цій роботі важливі гнучкість та хороші організаторські здібності.
– Ви з тих людей, що переживають?
– Іноді.
– Релігійні?
– Ми – римо-католицька родина. В молодості нам було заборонено ходити до храму, і моє перше причастя було таємним. Я пам’ятаю, як мені було неприємно, що я могла вдягнути свою гарну білу сукню тільки до храму. Окрім того, наше весілля проходило теж за закритими дверима, з моїм чоловіком ми прокралися до храму через задній вхід. Нашими свідками були водій, який перевозив нас, та секретар. До сьогоднішнього дня не знаю їхніх імен. Для мене було чудовим досвідом хрещення нашого сина, адже це було вже за часів справжньої релігійної свободи.
– У вас багато друзів?
– Скоріш, знайомих/товаришів. У мене є кілька друзів, які вже багато років є частиною мого життя. На жаль, у нас не так багато часу, щоб часто збиратися.
– Чим займаєтесь у вільний час?
– Мені подобається подорожувати. Через роботу я маю таку можливість. Мені подобається ходити на концерти та театральні вистави. Я не вибираю стилів, і класична і народна музика однаково захоплюють.
– Куди б Ви хотіли поїхати?
– Я маю мрію відвідати одноденну (традиційну релігійну хресну) дорогу в Csíksomlyó (Шумулеу-Чук у Румунії – одне з головних місць католицьких паломництв Європи).
– Ви б хотіли якось змінити своє життя?
– Ні. Однак, якби я могла чогось побажати, я б просила більше здоров’я.
Чуга Іветт
