Небагато митців у Хусті мають такі здобутки, як Ласло Гайду. Його ім’я відоме далеко за межами України. Роботи хустянина є в приватних колекціях поціновувачів високого мистецтва багатьох європейських держав і навіть за океаном.
А крім того, художник є ще й засновником дитячої авторської художньої школи.
Він пропагує красу, насолоду творчістю та вчить дітей дивитися на світ через дотик до природи.
Загалом Ласло Гайду є надзвичайно багатогранною особистістю. Упродовж різних творчих періодів стилістика художника постійно еволюціонувала, трансформувалася, набирала ваги і довершеності. Він вигартував у мистецькому вогні більше тисячі творів, які експонувалися на багатьох престижних виставках як в Україні, так і в Росії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Німеччині, Франції, США. Значну частину доробку живописця становлять твори монументальної об’ємно-просторової пластики, виконані для громадських інтер’єрів, які досі оздоблюють фасади крамниць, лікарень та дозвіллєвих центрів у багатьох населених пунктах Закарпаття. Його пензлю притаманна естетичність в найрізноманітніших знаково-асоціативних проекціях. Митець дивує нестандартним мисленням, прагненням дійти до суті нешаблонними шляхами.
Сьогодні під час нашої розмови митець розповів читачам газети «Наш Хуст» про власний життєвий шлях, уподобання та цінності.
— Ласло Івановичу, Ви – не лише художник, але й філософ. Де черпаєте натхнення?
— Усюди. Воно – поруч, воно – частина кожного з нас.
Творчість – це шлях самопізнання, осягнення премудростей Господніх. Якщо немає натхнення на духовному рівні, то штучна його імітація, замінена іміджевими трюками, є марною справою. Відсутність внутрішнього пульсу неможливо компенсувати ідеями.
Однією з найголовніших ознак людської сутності взагалі є здатність до творчості. Візантійський філософ XIV ст. св. Григорій Палама навіть наголошував на тому, що людина, яку створив Господь за власним образом і подобою, вища за ангелів, бо, маючи тіло, може творити подібно до свого Небесного Батька. Богоподібна людина – це художник, поет, письменник, композитор, який черпає натхнення від свого Первообразу.
Цікаво, що між творчістю митців і творчістю апостолів, авторів Євангелій, існує одна визначальна спільність, яку характеризує слово «натхнення». Якщо написане не натхнене Богом, воно не має священної ваги справжньої істини, і якщо творчість людини не натхненна Творцем, вона не має в собі тієї буттєвої глибини, яка єднає мистецький твір зі свідомістю читача, слухача чи глядача. У цьому випадку немає тих внутрішніх містичних струн, які відкривають глибини досвіду і розуміння життя.
Однак працювати над собою потрібно постійно і тоді Муза неодмінно прийде.
— Ви – один із послідовників Закарпатської школи живопису, автор унікальних творчих розробок, багатогамної колористики та неповторного живопису, але вже давно працюєте у дуже популярному зараз стилі камуфляжного мистецтва. Як так сталося?
— Я працюю так уже більше сорока років. Був, можливо, одним із перших. В Україні про цей стиль взагалі не знали. Я маю власні авторські розробки, свій почерк, за яким мене не можна сплутати з іншими авторами.
— Розкажіть про камуфляжне мистецтво, адже більшості краян про нього не відомо нічого.
— Живописців, які працюють у такому стилі, можна полічити на пальцях однієї руки.
Такі полотна особливі завдяки прихованим образам: вдивляючись у традиційний пейзаж, раптом можна виявити, що хатини – це очі людини, а пагорби перетворюються на брови… І ось вже бачиш перед собою портрет або зовсім іншу картину. За фігурою дівчини з книжкою – голову Сальвадора Далі, за осінніми листками – пташку, а за солом’яними стріхами та маленьким пастушком – обличчя Тараса Шевченка.
Людям подобаються такі картини. Можливо тому, що з дитинства ми любимо загадки й ребуси. Також приваблює щось містичне, таємне, невловиме.
А камуфляжним це мистецтво називається неофіційно.
Окремої назви такий напрямок досі не має, його відносять до сюрреалізму, але це інше.
— Ваше життя дуже цікаве. Як так трапилося, що із столиці Закарпаття, де Ви народилися, оселилися в маленькому Хусті? Чому обрали саме творчу професію?
— Почну з того, що я народився справді в Ужгороді – 7 вересня 1944 року у вчительській родині. Батько теж був митцем, тому з народження я бачив, як твориться прекрасне і нетлінне диво малярства. Коли хворів і не йшов до школи, брав до рук олівця, папір і малював усе, що траплялося на очі – безмірне волошкове небо, хмари у вигляді коней, овець та велетенських птахів, кошлаті гірські хребти…
Так склалася доля, що родині довелось переїхати до Хуста, бо батько Іван Гайду мав відкрити у передмісті колишньої столиці Карпатської України початкову школу. Саме там, в урочищі Кіреші, серед нарцисового буйноквіту і промайнули найкращі босоногі роки мого дитинства.
У серці природи наче вібрація Всесвіту, відчувався пульс землі, аромат розлогих верб та соковитої трави, навівала наснаги пісня потічка, хотілося на повні груди вдихати щастя. Закінчив я Хустську СШ №3 і в 14 років повернувся до Ужгорода, але вже в якості студента тодішнього училища прикладного мистецтва, а сьогоднішнього коледжу мистецтв імені Ерделі.
Навчання мені давалось легко. З великою повагою згадую своїх наставників: Миколу Медвецького та Антона Шепу, а також добре знаних у краї митців, колишніх однокурсників – Петра Фельдеші, Івана Маслюка, Яна Пашка, Миколу Дзися-Войнаровського, Василя Шипа.
Військову службу мені, на той час початкуючому художнику, поталанило проходити в Угорщині, де був і фельдшером, і митцем одночасно. У вільний час відвідував галереї та музеї, ознайомлювався з доробком найвизначніших світил живопису і скульптури. А в 1975 році закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова, здобувши фах графіка.
У студентські роки рівнявся на Федора Манайла, Йосипа Бокшая, захопився імпресіонізмом і постімпресіонізмом, творчістю Ван Гога, Гогена, Врубеля.
Мене вражали величні твори тих, хто прагнув спіймати і закарбувати враження засобами живопису, створити ілюзію світла й повітря. Роботи, скажімо, Ренуара, здавалися намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму, а образи ґрунтуються нa гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій. Тож маючи можливість споглядати шедеври багатьох творців прекрасного в оригіналі, я збагачувався творчим потенціалом, черпав натхнення, осмислював власне бачення мистецтва.
У 1977 році я став членом Спілки художників України, мої твори експонувалися на міжнародних виставках в Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі, Франції, США та багатьох інших країнах світу.
Я 15 років працював художником у міськторзі, виконував монументальні роботи з дизайнерського оздоблення підприємств, установ та організацій, комплексного оформлення інтер’єрів, залишив творчий автограф в мозаїках, вітражах, настінних розписах культурних осередків краю.
— Кажуть, що художник – це людина, яка трансформує незриме у видиме, тонкий нематеріальний світ у просторову композицію, зіткану із мазків-мрій… Звичайно, майстрів пензля багато, але далеко не кожен із них вміє передати набуті знання іншим, не кожен митець може бути зодчим дитячих душ. Розкажіть про свою авторську школу.
— У 1992 році я вдався до вчителювання, спочатку вчив малювання у загальноосвітніх навчальних закладах, а згодом на базі Хустської школи мистецтв створив авторську дитячу художню школу та музей свого батька. Наразі маю звання спеціаліста вищої категорії та вчителя-методиста, багатьох вдячних послідовників, сотні переможців різноманітних творчих конкурсів (серед яких більше трьох десятків переможців найвідомішого в області образотворчого поєдинку «Легенди Карпат»), цілий загін випускників, що навчаються у профільних вишах, або є випускниками мистецьких факультетів ВУЗів.
Радію, що в мене дуже багато талановитих випускників.
Наразі навчаю більше 50 діток. Точну кількість вихованців за 20 років діяльності авторської школи вже й не скажу. Знаю, що більше сотні мають вищу художню освіту. Добре пам`ятаю перший свій клас у 1996 році – 6 дівчат. Їхні роботи, ікони на склі, зберігаю як реліквії
— У Вашому доробку більше двадцяти персональних виставок. Робіт стільки, що навіть порахувати важко. Чи маєте улюблені?
— Про улюблені говорити непросто. Кожна – наче дитя: вимріяна, виплекана, вистраждана… У всіх із них залишено часточку душі. Тому ділити їх просто не хочеться.
Скажу, що найвідомішими є: «Гудак», «Гончар», «Життя старого верховинця», «На ярмарку», «Контрасти весни», «Лелеки», «Соняшники», «Кошара», «Вертеп», «Часи минають», «Гончарі», «Космічна Мадонна», «Ранковий Хуст»,»Вічна весна», «В ніч на Купала», «Купання в росах», «Великодній», триптих «Карпатська рапсодія», «Після дощу» тощо.
— У яких техніках працюєте?
— У різних. Серед робіт є і виконані у техніці олійного живопису і пастель, і гуаш, і акварель, і туш тощо… Маю різьбу по дереву, писанки, ікони. Легше сказати, у якій із технік і в якому стилі не працюю.
— У Вас багато пейзажів, мотивів із натури. Звісно, не просто фотографічного копіювання пейзажів, а глибоко осмислених, філософських творів. Чим керуєтесь, відтворюючи красу довкілля?
— Наслідуючи девіз великого Пікассо, скажу: «Природу потрібно не копіювати, а створювати», я вчу своїх підопічних не просто зображати довколишній світ, а мислити через барви. За мольбертом і сам ніби відриваюсь від буденності та поринаю у незвіданий космос фантазій, бо ж як кажуть, коли людина працює, відпочиває душа.
— Не можу також не згадати про Ваші релігійні мотиви. Ваша авторська школа спеціалізується на іконописі та писанкарстві. Чому Ви вирішили вчити дітей не лише творити, але й витоків духовності?
— Бо хто не знає свого минулого, чи може мати майбутнє? Ця фраза стара, як світ, але правдива.
Під час навчання діти отримують розгорнуту інформацію про історію українського писанкарства, можуть освоїти декілька технік, ознайомитись із найпоширенішими символами на писанках. Крім того, учні вчаться робити ікони.
Це давнє і вічно молоде мистецтво увібрало в себе художню вивершеність, багатство сюжетних композицій, неповторність кольорових гам. Серед найважливіших і найстаріших писанкових символів було Сонце – джерело життя, оновлення та надії. Кожен регіон України має своє характерне поєднання барв і композицій, укладених віками у певну систему інформаційних кодів, які сьогодні читаємо як орнамент, зачаровуючись його багатством та неповторністю, трактуючи писанку мініатюрним твором мистецтва. Проте історичний та моральний аспекти цього прадавнього символу людства залишаються на сьогодні мало вивченими.
Тим часом діти повинні збагнути, що культурний розвій нації чи окремої людини визначають процеси, які відбуваються у сфері духу. Умберто Еко називав це «духовним станом». Який духовний стан народу, така його культура! Який духовний стан митця, такий і плід його творчості. Від акценту, який народ ставить у вихованні нащадків: на культивуванні духу нації чи на вихолощенні духовного з усіх сфер життя, таку культуру і одержує, культуру життя, розвитку і добробуту, або ж – смерті, деградації і злиднів.
— Як родина ставиться до Вашої творчої професії?
— Моя дружина Магдалина – також людина творча, хоча іншому напрямку. Дочка Вікторія теж обрала мистецький фах. Більше того, онучка Вероніка також пішла моїми стопами. Малює навіть мій маленький правнук.
— Ви щаслива людина?
— Безумовно! У мене прекрасна родина і я все життя займаюся улюбленою справою. Це і є найбільше щастя!
— Яким є Ваше життєве кредо?
Жити, як писати, писати, як жити і вбачати в житті світло Творця.
Кожен митець – це маленька фабрика з переробки зовнішнього світу. Навіть художник-початківець всмоктує в себе довкілля (у всіх розуміннях слова) разом з повітрям, енергетикою, емоціями і трансформує у продукт своєї діяльності. Для творчої людини головне – не зрадити собі й мистецтву.
— Спасибі за розмову! Життєвих і творчих Вам успіхів!
Розмовляла Марина АЛДОН
