Дружелюбна, комунікабельна, радо допомагає ближнім. Вікторія Катона з Великої Доброні зараз у віці Христа – їй 33. Повністю віддає себе роботі, що компенсується любов’ю вихованців. Життя її стало повноцінним із приходом у сім’ю сина Філіпа. І хоча вона родом не з Закарпаття, вважає цей край своєю батьківщиною. Сьогоднішній гість Карпаті Ігоз Со – директор-духівник Великодоброньського дитячого будинку «Добрий Самаритянин» Вікторія Катона.
– Ви не корінна жителька Великої Доброні, адже народились в Угорщині. Що привело Вас на Закарпаття?
– Однозначно повинна сказати – Господь. 11 вересня виповниться 15 років мого перебування в регіоні. Записалась волонтером у ромську місію, створену Угорською реформаторською церквою. Там вибір випав для подальшої діяльності на Закарпаття. Так опинилась у Великій Доброні.
– З молодого віку віра була вирішальною у Вашому житті?
– Для мене став визначальним той факт, що вихователькою у дитсадку була глибоко віруюча жінка. У ті часи ще не дозволялося, образно кажучи, гуляти з Біблією під пахвою. Вона все ж перед сном читала нам замість казок біблійні історії. Туди, де я жила, священик приходив лише раз на місяць, адже росла на хуторі. Пізніше виховувалась у прийомній реформаторській громаді, що теж вплинуло на мій світогляд.
– Чи мав хтось релігійний сан у Вашій родині?
– Ні, я перша в сім’ї.
– З точки зору навчання були якісь інші задуми чи завжди готувалися до теології?
– Тривалий час хотіла стати археологом, дослідницькою справою. Любила і по-сьогодні захоплююсь історією. Проте після конфірмації відкрилась ще одна можливість – стати священиком-духівником. Виростала у невеличкому селі поблизу Дебрецена, тому поступила у Дебреценський реформатський коледж. Після його успішного завершення мене одразу прийняли на теологічне відділення місцевого вишу. Отримавши диплом, рік відпочивала, а відтак зголосилася піти у волонтери й потрапила на Закарпаття.
– Зрештою, пустили коріння саме тут. Чому?
– У молодості познайомилась з майбутнім чоловіком, який проживав на Закарпатті. Протягом п’яти років наші відносини будувалися на відстані, хоча й відчували спорідненість душ. Чоловік не бажав перебиратись до Угорщини, я ж була переконана: моя батьківщина там, куди направить мене Господь. Якщо б скерував, скажімо, в Сибір, я б і там зуміла почувати себе вдома. Однак отримала «путівку» сюди, тут і залишилась.
– Чи є люди, які Вас критикують? Як відреагували в селі, коли туди прибула жінка-священик?
– Недоброзичливців завжди і всюди вистачає. На перших порах було досить важко, багато плакала. Але не жалкую за жодною сльозинкою – кожна з них мене загартувала. Те, що на жінку-священика дивляться з певною настороженістю, цілком природньо. Більше того, зізнаюся: в багатьох випадках не можу здійснити те, що доступне духівнику-чоловіку. Жінка скоріше за все випромінює емпатію і допомагає представницям прекрасної статі знайти своє гідне місце в житті. Сподіваюсь, багатьом жінкам додавало сил і впевненості, коли молитву читала саме я. Критику даного процесу сприймаю лише від однієї людини – чоловіка. Знаю, що він говорить не зі злого умислу, а з метою подальшого прогресу. До позитивних зауважень прислухаюсь. Бачу, якби тепер у село прийшла жінка-священик, їй би було вже набагато легше.
– Розкажіть, будь ласка, про сім’ю.
– З чоловіком днями відзначатимемо 10-ту річницю весілля. Маємо сина Філіпа і… 73 доньки-вихованки в дитбудинку. Великий плюс, що чоловік виріс у багатодітній сім’ї – їх було 11 братів і сестер. У мене лише один брат. Завжди прагнула мати 5-6 власних дітей, але Господь розпорядився інакше. Своїх дітей більше не вдалося народити, хоча багато боролись за це. Тому з благословення Отця в лютому 2016 року всиновили Філіпа Бенце і з тих пір наше сімейне життя стало повноцінним.
– Які у Вас враження від перебування на Закарпатті?
– Перші були досить неоднозначними. Кордон перетнули через Берегшурань, аби висадити кілька волонтерів у дияконічному центрі в Берегові. А поблизу залізничного вокзалу з вікна однієї з багатоповерхівок раптом вилили відро бруду. Це шокувало, бо з подібним ще не зустрічалася. Коли прибули у Велику Добронь, вечеряли у відставного єпископа Закарпатської реформаторської церкви Ласло Горкої. Це вже позитивна згадка. Мешканці села – загартовані й сильні люди. Мають власне бачення життя. Раніше вони були більш згуртованими. Пам’ятаю, колись, поки в сусіда спільно не зібрали картоплю, до своєї не приступали. Тепер діють більш одноосібно. До того ж, багато молоді виїжджає на заробітки за кордон. Це сумно. Незважаючи на це, спільнота досить гостинна й дружелюбна, але потрібно відповідати певним критеріям. Наприклад, із тих пір, як приїхала у В. Добронь, не ношу штанів. Були й деякі інші моменти, від яких довелося відмовитись, однак зовсім не шкодую про це. Багато чому навчилася від старших. Між іншим, Закарпаття – це своєрідна перлина й зовсім не відчуваю, що тут я не вдома. Більше того, навіть не сприймаю, що я за кордоном. Коли їду в Угорщину, завжди прагну назад на Закарпаття: бракує не лише сім’ї, а й громади. Вірю, якщо і Господь захоче бачити мене тут, тоді так і буде – залишуся. Як кажуть у В. Доброні, мене вже звідси понесуть додому, тобто, на цвинтар.
– Ви здійснювали духовну та волонтерську діяльність у багатьох сферах. Що це значить в розрізі років, подій?
– Потрапила сюди як помічник священика. Після весілля півроку брала участь у так званій Еразмус-програмі. Це стало своєрідним випробувальним періодом для сімейних відносин. Під керівництвом священика Андраша Коложі працювала в ромській місії, проводила служби в місцевій реформаторській громаді. Запросили до проголошення Божих заповідей у дитбудинок «Доброго Самаритянина». Все це тривало паралельно протягом 9,5 років. Тепер останні два з половиною роки працюю директором-духівником цього закладу. Радо спілкуюся з дівчатками. Коли розмовляю з ними чи разом виконуємо церковні пісні, відчуваю: маю місце серед них. Тут теж є труднощі, але хороші взаємини з керівництвом допомагають долати їх.
– Ви звикли займатися і благодійністю, багато уваги приділяєте сиротам…
– Раніше дуже хотіла повністю присвятити себе цій справі, створити серйозний благодійний фонд – дана ідея ще й тепер теплиться в серці.
– Чи маєте вільний час?
– Протягом цілого тижня працюю по 12-13 годин в день, лише зрідка випадають вихідні. Хотіла б більше часу проводити з сім’єю. Люблю відпочивати на природі, жити в наметі, подорожувати. На жаль, тепер не можемо собі цього дозволити. Але сподіваюсь, що восени викроїмо трохи часу й на це. Для мене вже й те відпочинок, коли буваю з чоловіком та Філіпом.
– Чи добре знаєтесь на людях?
– Не дуже. Проте не перймаюсь цим, як і своїми розчаруваннями, прикрощами. Я не злопам’ятна – Господь спонукає до прощення. Та й чоловік попереджає, з ким у майбутньому можуть виникнути певні недорозуміння…
– Як реагуєте, коли спіймаєте когось на брехні?
– Брехня має свою вагу. Якщо вона стосується моєї сім’ї, то це дратує. Коли ж неправду говорять дівчата, задумовуюсь, що підштовхнуло їх до цього. Адже довірливі відносини залежать від двох сторін. Залишаю людей у їх власному світі, адже слів недостатньо, коли вони вже оповиті брехнею. З цієї ситуації лише Господь може надати вивільнення. З себе виходжу дуже рідко.
– Легко започатковуєте дружні стосунки, маєте довірених осіб?
– Духівник повинен заводити дружні стосунки, адже якщо цього не робить – це ненормально. Потрібно бути відкритим для людей, треба вміти знайомитись. У мене дуже багато знайомих. А от довіра – вже зовсім інша справа. Навіть із позиції свого посадового сану не можу допускати до себе всіх занадто близько. Маю двох вірних друзів, яких краще б назвала братами. Один із них живе тут, у селі, інший – у Америці, але й звідтіля він завжди біля мене. На них завше можу розраховувати у всьому. Друзі, товариство – це добре. А ось із довірою слід бути обережними.
– Маєте мотивацію в житті?
– Вона – у Божих заповідях.
