Він – дружелюбна, цілеспрямована особистість, котра знає, чого прагне. Незважаючи на те, що любить та цінує свою роботу, на першому місці завжди його родина та діти. Свій вільний від роботи час обов’язково проводить у родинному колі. Свою малу батьківщину не забуде ніколи, уже роками надає підтримку з Угорщини своїм співвітчизникам. Гостем рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó Kulcslyuk» став провідний радник Ради Міністрів Угорщини Шандор Етвеш.
– Ви народилися у Вишкові, але ще замолоду доля Вас занесла далеко від батьківщини…
– Так воно і є, роки навчання у початковій школі проводив у Реформатській гімназії у м. Печ, однак свідоцтво про здобуття середньої освіти отримав на рідній землі, своє навчання продовжив на кафедрі географії факультету природничих наук Печського наукового університету, згодом до основного фаху додав ще один напрям підготовки – туризм, а також здобув педагогічну спеціальність.
– Після закінчення університету Ви повернулися додому чи залишилися в Угорщині?
– Це дуже влучне запитання. Спершу хотілось би почати з того, чи я взагалі-то кудись від’їжджав, і чи повернувся я додому? У вересні цього року буде двадцять років, як проживаю в Угорщині. У перші три роки додому навідувався кожні шість місяців, і з кожним разом, коли приїздив у рідні краї, думав, що більше звідси не поїду ніколи. Ця думка не покидає мене і досі, однак завдяки своїй діяльності можу пов’язати свою роботу з малою батьківщиною. Тож хоча й фізично знаходжусь за сотні кілометрів від дому, але душею я завжди вдома, а це означає, що про повний від’їзд говорити не можемо, тож часто важко віднайти гармонію, коли душа людини знаходиться у зовсім іншому просторі, аніж її тіло. Натомість Всевишній подарував мені родину, з якою я все це переживаю простіше. Коли приїжджаємо у Вишково чи Петрово, мої діти теж почуваються як удома, ніби ці населені пункти були їхньою домівкою, і це так прекрасно.
– Сміло можемо стверджувати, що Ви скоро відчули, що таке самостійність, адже гімназист – то ще геть дитя…
– Так, я і справді зарано вилетів з родинного гнізда, вирішення усіляких справ лягло на мої плечі у -надцятирічному віці, біля мене не було батьків, котрі надали б руку допомоги. Але тепер вважаю це великим щастям, особливо у своїй роботі, адже свого часу я особисто пройшов через усі інстанції міграційної служби.
– Будучи юнаком, Ви коли-небудь думали, що одного прекрасного дня допомагатиме своїм співвітчизникам, працюючи в Міністерстві?
– Звісно ж, що ні, але, на мою думку, випадковостей не буває. Берімо лише до прикладу туризм. Останнім часом читаю лекції з цієї теми, і в таких випадках завжди наголошую, що життєвий шлях пов’язаний із туризмом передбачити можна, адже продуктом цього життєвого шляху є я сам. Пригадую: було мені десь дев’ять років, коли батько довірив мені провести екскурсію самому. Я виріс у цьому, саме тому – в міру своїх можливостей – намагаюся підтримувати розвиток туристичної сфери краю. Якщо навіть всього однією програмою чи проведенням одного фестивалю, але я завжди кажу: пробувати потрібно все, і тому кладу собі за ціль розвивати туризм, хай це буде бодай мінімальний, але розвиток.
– Зробити та пережити все вищеперераховане може лише рішуча людина. Чи вважаєте Ви себе таким?
– Бувають випадки, коли я рішучий, однак життя навчило мене тому, що буває, коли у потрібний момент, потрібно дати задню, відійти в бік. Певно, мені це вдалося засвоїти, але я ще молодий і, на мою думку, є ще багато чому вчитися.
– Яскравим доказом прив’язаності до малої батьківщини є той факт, що дружиною теж обрали уродженку Закарпаття.
– Це справді так, з Естер ми одружилися 20 липня 2013 року, тож нещодавно відсвяткували свою шосту річницю шлюбу. Не знаю, щоправда, коли приглянулися один до одного, але факт, що знайомі ми з дитинства, ба більше – мій свекор і мій батько були однокласниками, обидва обрали педагогічний шлях, тож вели діяльність в одній галузі. Пізніше та група педагогів стала засновником основ для духовного життя Закарпаття. Тож ми з Естер – щасливчики, бо і я, і вона виховувалися в одних і тих самих традиціях моралі, тож знайти спільну мову було зовсім неважко.
– Відтоді у вас з’явилися двоє діток. Скільки років дівчаткам?
– Естер Жофія народилася в листопаді 2014 року, а Анні Борбалі в травні виповнився рочок. Дуже люблю займатися з ними, беру активну участь у вихованні доньок. Якби мені потрібно було скласти список важливих справ, то родина була б на першому місці. Хоча й люблю свою роботу, але на шкоду своїм дітям я ніколи не працюватиму, як якийсь ішак, залежний від роботи. Звісно ж, це означає, що я не виконую покладені на мене обов’язки, але якщо, до прикладу, Естер (дівоче прізвище: Пал Естер, учасниця ансамблю Іштвана Пала «Szalonna») має виступ, то я без усіляких роздумів залишаюся з ними. Я й сам ніколи не подумав би, що мої діти стануть для мене такими важливими. З роботи намагаюся повертатися вчасно, після короткотривалого відпочинку сідаємо на велосипеди і катаємося по Моргітсігету. Нещодавно вдалося обладнати транспорт сидячими сидіннями, тож меншу доньку теж можу брати з собою. Це видовище в ритмі будапештського життя дещо незвичне, як і крутий спортивний автомобіль.
– Чи допомагаєте Ви своїй дружині поратися в хатніх справах?
– Готувати я вмію. Великого кулінара з мене не буде, але дванадцяти рокам, проведеним у гуртожитку, завдячую багато. На щастя, свекруха часто приходить, готує їсти, допомагає Естер майже у всьому. Я переважно беру участь у прибиранні та митті посуду.
– Чи залишається час на друзів?
– Не дуже. Коли в нас є трохи вільного часу, ми усвідомлено організовуємо вечерю, на яку запрошуємо своїх друзів чи навідуємося на посиденьки до них. Та все це, на жаль, можливо лише за попереднім узгодженням часу, але коли збираємося, намагаємося надолужити все упущене, і часто посиденьки заходять у глибоку ніч.
– Чи є у Вас якесь хобі?
– Є, однак часу на нього замало. Дуже люблю займатися народними танцями. В певний період життя я й займався ними, тому я надзвичайно хотів би знайти час на це хобі.
– А як щодо пунктуальності?
– Це не головна моя перевага. Свою команду намагаюся так формувати, щоб вони стали доповненням мене.
– Чи довіряєте Ви людям?
– Перед тим, як потрапив до команди міністерського комісара Іштвана Грежі, працював у багатьох місцях (Міністерство сільського господарства, Держсекретаріат з питань культури), через свою наївність я цілком довіряв людям, що принесло мені чималі розчарування. Наразі я вже більш обачливий, однак мені надзвичайно було приємно, коли Іштван Грежа повірив у мене і запропонував теперішню посаду.
– Чи звикли відкладати справи на потім?
– Так, але повинно бути в міру. Надмірне відкладання – це не моє, до цього часу я завжди вчасно виконував покладені на мене завдання.
– Чи любите Ви ходити за покупками?
– Ні, на початку подружнього життя це питання було джерелом конфліктів. Я купую виключно цілеспрямовано. Бродіння, роздивляння висмоктує з мене усю енергію, тому при першій же нагоді цей процес я відкидаю зі свого життя, краще посиджу з дівчатками.
