Переглядаючи успадковані мною родинні документи, видані ще у першій половині минулого століття, такі як, наприклад, свідоцтво про закінчення школи моїх дідусів та бабусь, уже пожовтілі листівки, вклеєні у фотоальбоми, старовинну карту нашого регіону тощо, я задумався над тим, чому ж нині той період називають епохою мадяризації? Адже всі наявні документи складені двома, а то й трьома мовами.
Більше того, документи, що вціліли з часів монархії, чеського періоду та епохи правління Горті, теж були складені одразу кількома мовами. А на зруйнованій часом карті Закарпаття сорокових років минулого століття, що припала порохом на горищі, під назвою населеного пункту угорською мовою позначене найменування і русинською. Тоді про яку ж мадяризацію йдеться? Зрештою, була державна мова, яку пристойно було знати кожному громадянину – так само, як тепер українську. Однак у той час у нашому краї не заборонялося навчатися на русинській, словацькій чи німецькій мовах. Ба більше: оголошення, опубліковані в газеті «Карпатська хроніка», що виходила в епоху Горті, яку, до слова, називали проклятим періодом, свідчать про те, що в населені пункти гірських районів краю брали на роботу вчителів, вихователів та медперсонал, котрі володіли мовою, на якій розмовляло тамтешнє населення.
У моїй родині теж були такі близькі, котрі відгукнулися на подібні вакансії. Наприклад, дядько Ендре, двоюрідний брат мого діда по батьківській лінії, разом із дружиною перебралися жити в село Березово Хустського району, щоб навчати дітей і на угорській, і на рідній їм мові. Вони були єдиним подружжям угорського походження в селі, і їх поважав кожен тамтешній житель. У цьому мені випала нагода переконатися на власні очі. Однак у повоєнні роки радянська влада вела жорсткішу політику. До прикладу, мого діда по материнській лінії переслідувала тодішня секретна служба за те, що з нагоди першого травня гасло свята труда написав на локомотиві угорського мовою. Спершу і мої батьки були вимушені навчатися на російській мові, бо в той час не одразу відкривали школи з угорською мовою навчання. Однак усього за кілька років діти вже мали право здобувати загальнообов’язкову освіту і угорською.
Можна привести ще тисячу прикладів, аби показати, наскільки є недоцільним мовний та освітній закони, ухвалені попередньою владою. Однак віднині, можливо, повіють нові вітри, і в Україну та в наш край повернеться здоровий глузд. І якщо навіть не будуть свідоцтва про закінчення школи складені кількома мовами, та все ж є сподівання, що хоча б школи продовжать функціонувати.
