Ця людина віддана своїй професії. Він – доброзичлива, позитивна, оптимістична особистість, яка вважає лікування та освіту важливою ланкою життя. Крім цього, є автором підручників, проводить лекції і просто отримує насолоду від того, що робить. Вважає: якщо ми будемо задоволені тим, що маємо, у нас буде шанс отримати те, що хочемо. Він ніколи і за яких обставин не проміняє свою батьківщину на життя в іншій країні, бо тут відчуває себе істинно щасливим…
Що спонукало кардіолога, доцента Ужгородського національного університету, голову об’єднання лікарів Угорської академічної ради, очільника закарпатської робочої групи Спілки угорських кардіологів Олександра Рішка до зародження таких думок та який шлях довелося йому пройти до визнання – давайте дізнаємося з перших уст.
– Що спонукало Вас стати лікарем?
– Якби це не правдиво звучало, спершу я хотів стати інженером. Активно займався спортом, грав у теніс, у 1969 році виборов перше місце на республіканському шкільному чемпіонаті, у 1977 році здобув звання «Майстер спорту» та був багаторазовим чемпіоном Закарпаття. Та оскільки часу на навчання у мене практично не було, інтерес викликали природничі науки, які потребували логічного мислення, а не заучування. Однак мій старший брат Іштван, який мріяв про кар’єру лікаря, та моя мама вмовили мене вступити на медичний факультет. Отже, рятувати життя було не моїм рішенням. Але з того часу і до нині я вдячний їм за те, що наштовхнули мене на цей шлях, я ніколи не пожалкував про свій вибір, насолоджуюся тим, що роблю. Від цієї роботи я отримую заохочення жити і діяти далі.
– Виходячи з вищесказаного, у Вашій родині Ви були не єдиною дитино?
– Маю трьох братів. Бейлові 71 років, за фахом він біолог, Іштвану 67, працює лікарем, а 59-річний Ласло займається підприємницькою діяльністю. Батьки дуже хотіли мати донечку, але після народження четвертого сина відмовилися від затії.
– Як склалася Ваша доля після закінчення університету?
– Здобувши середню освіту в ЗОШ №1, вступив до УжНУ, де отримав диплом лікаря. Свою лікарську діяльність розпочав у Берегові, працював там лікарем-рентгенологом. Згодом повернувся до Ужгорода, тоді я цікавився фізіологією. Завдяки відомому професору Михайлу Фатулі я вирішив стати кардіологом. До речі, ця людина була першою в СРСР, котра почала досліджувати вплив солі на виникнення гіпертонічної хвороби. Я продовжив його дослідження і у 1991 році в Москві, в університеті ім. Патріса Лумумби, захистив свої кандидатські роботи на тему залежності між виникненням гіпертонії та вживанням солі. З 1983 року працюю кардіологом в Ужгородській міській лікарні, а також викладаю в університеті.
– Як лікар, яку мету переслідуєте?
– Пропагую здоровий спосіб життя без паління, а також закликаю усіх зменшити вживання солі. На йому думку, це відіграє визначальну роль у виникненні серцево-судинних захворювань і є причиною ранньої смерті. Малорухливий спосіб життя, неправильне харчування, стреси, несприятливі зовнішні чинники є нашими найбільшими ворогами. Вони є причиною появи так званого «метаболічного синдрому», тобто ожиріння, яке у свою чергу провокує підвищення артеріального тиску, рівня цукру, сечової кислоти, холестерину в крові, а також призводить до закупорки сусідів, внаслідок якої виникає інфаркт та інсульт.
– І яке рішення цієї проблеми?
– Лише превенція. Опускаючи фактори ризику, значно дешевше було б провести профілактичне, аніж цілеспрямоване лікування. Вести здоровий спосіб життя не дешево, але результативно. Однак для того, щоб населення усвідомило це, необхідно змінити їхній менталітет, спонукати їх до цих змін.
– Чому надаєте перевагу: викладенню чи лікарській діяльності?
– У мене оці дві діяльності доповнюють одна одну. Намагаюся плекати добрі відносини зі своїми студентами. В першу чергу роблю усе, щоб стати хорошим лікарем, бо не можна викладати те, чого не знаю сам. У моєму випадку пощастило, що я – співробітник кафедри клінічних дисциплін і викладаю те, що роблю, можу одразу ділитися з набутим досвідом. Викладаючи, я мушу постійно вчитися, що служить на користь пацієнтів.
– Ви часто відвідуєте всілякі конференції в Угорщині. На відпочинок теж їдете за кордон?
– До здорового способу життя відноситься і відпочинок. Якщо лише працюємо і не відпочиваємо, це пагубно позначається на здоров’ї, як і те, якщо не робимо нічого. Відпочинок тоді корисний, коли активний. Моя дружина обожнює подорожувати, тож як тільки маємо таку можливість, навідуємося в якусь закордонну державу. Найдальше, де ми побували, – це Домініканська Республіка, Таїланд та Сигнапур. У травні минулого року здійснили поїздку до Голландії, бо наш молодший після закінчення Будапештського університету Корвінус там вчиться на магістратурі, він і організував цю екскурсію.
– Коли створили сім’ю?
– Одружився я в 1979 році. Я тоді вже був випускником, а Ольга була юною студенткою медфаку. Професія та однакові погляди на життя зблизили нас. Спочатку дружина працювала дільничним лікарем, а потім почала займатися підприємницькою діяльністю. Маю двох синів: юриста-економіста Іштвана, який проживає в Ужгороді та займається розповсюдженням спортивного харчування, та маркетолога Юрія, котрий працює в англійській компанії у Будапешті. У виховному процесі хлопців багато завдячуємо моїй свекрусі Едітці, яка підтримувала нас у всьому. Їй 86 років, але вона ще активна, куховарить для нас. Не часто трапляється така хороша свекруха, як моя, з якою – уявіть собі – ми народилися в один день – 15 березня.
– Чи маєте Ви внуків?
– Іштван чотири років тому подарував нам внучку – Ніколь. Дівчинка володіє одразу трьома мовами, з батьками розмовляє українською, з нами, з бабусею та дідусем, угорською мовою і, крім цього, вивчає ще й англійську.
– З чого черпаєте енергію?
– Енергію мені дають моя родина та спорт, три-чотири рази на тиждень граю в настільний теніс.
– Чи є у Вас улюбленця життєва філософія, приказка?
– Так, навіть і не одна. Наприклад, якщо радієш тому, що маєш, велика вірогідність того, що отримаєш те, чого жадаєш. Потрібно бути оптимістом, а не реалістом. Завжди поводься з іншими так, як хочеш, щоб ставилися до тебе.
– Яку з людських якостей Вам важко сприймати?
– Нечесність.
– Ви злопам’ятний?
– Ні, на сьогоднішній момент я досяг того рівня, коли мене вже не можна образити. Це генетична схильність, не запам’ятаю погані моменти життя. Мій мозок залишає в пам’яті тільки приємні моменти життя.
Тімеа Мадяр
