Наприкінці січня стало відомо, що колишній гравець «Шахтаря», член двох збірних Адріан Пуканич вирішив продовжити свою футбольну кар’єру в ФК «Ужгород». Напівзахисник, який народився у Виноградові, 19 років тому у майже шістнадцятирічному віці опинився за 1500 кілометрів від рідної землі. Його життєву історію можна прирівняти до сюжету казки: зі звичного футбольного поля юнака запросили у славнозвісну академію «Шахтар-Донецьк». На стику тисячоліть він увійшов в історію як фаворит українського футболу. І небезпідставно, адже його в групових збірних вважали сильним гравцем, щасливчиком. Спортсмен також був членом команди, яка у 2006 році здобула срібло на Чемпіонаті Європи U-21. У роки, коли Олег Блохін був капітаном національної збірної, Пуканич теж гідно відрекомендував себе, забивши гол на матчі проти Лівії. Молодик став відомим футболістом у Донецьку, однак закордонні зірки футболу витіснили його з команди, тож йому довелося кочувати від однієї команди до іншої, зрештою, свою спортивну кар’єру продовжив у Маріуполі. Один сезон грав у Грузії, згодом певний час провів у Фінляндії, а ужгородську «Говерлу» покинув після 45 хв. гри. Минулоріч здобув чемпіонське звання для свого рідного міста – ФК «Виноградів», нині ж усі члени ФК «Ужгород» завдяки тому, що 35 футболіст має чималий досвід, покладає на нього великі сподівання. Тож давайте познайомимося з ним ближче.
– Футболісти у Вашому віці переважно покидають футбольне поле, що Вас мотивує грати далі?
– Те, що хоче людина, – це одне, але існують і зовнішні фактори, такі, як наприклад, здоров’я. А в мене з цим, на щастя, проблем немає, як і з тим, що за роки футбольної кар’єри інтерес до цього виду спорту не зник, тож покидати футбол поки що не збираюсь.
– Про це знають і в Ужгороді?
– Напевно. Наприкінці минулого року керівництво ужгородського клубу вийшло зі мною на зв’язок. Під час зустрічі мені розповіли про свої плани, про те, яку роль відіграватиму у всій цій історії. Я попросив кілька днів на роздуми, адже спершу я хотів обговорити та узгодити почуте з попередньою командою, з керівництвом ФК «Виноградів», а саме поділитися, які плани мають стосовно мене в обласному центрі. Були передумови й до того, що команда краю Угоча стане на шлях перетворення у професійну команду, але ці плани наразі зазнали краху, тому я вирішив продовжити футбольну кар’єру в Ужгороді. Команда міста над Ужем мають серйозні плани, переконала їхня концепція, яку оголосили. Наразі ФК бере участь на всеукраїнських аматорських чемпіонатах, але з наступного сезону команда намагатиметься підкорити українську групу 3. Імпонує, що на мене розраховують як на головного гравця. До позитивних моментів можна віднести і те, що розвиток інфраструктури досяг швидких темпів, центром для проведення тренувань стане стадіон «Авангард». Будуються нові поля, провели дренажування та заміну покриття центрального поля.
– Вас з обласним центром поєднують не дуже приємні спогади. У 2013 році, точніше в останній день періоду кочування від однієї команди до іншої, Ви потрапили до ужгородської команди «Говерли», і одразу ж на першому матчі, під час перерви між двома таймами, Вас посадили на лаву запасних. Після цього Ви на тренуваннях більше не з’являлися. Що трапилося?
– Тодішній тренер ужгородської команди В’ячеслав Грозний декілька разів телефонував мені і переконував повернутися на Закарпаття. Зрештою, я погодився, здебільшого тому, бо дуже рідко трапляється таке, що тренер запрошує гравця до команди. Звісно ж, я знав про тодішні фінансові проблеми клубу, однак гравці, у яких розвідував ситуацію, казали, що зарплату вони отримують вчасно. Однак, як пізніше з’ясувалося, Грозний мене обманув.
– В чому ж полягала підстава?
– Приїхав, три дні тренувався з командою. Перший матч ми зіграли проти полтавської «Ворскли», тоді я ще був новачком, однак в перерві між двома матчами мене та ще двох гравців тренер замінив. Він нас підставив, аби вберегти власну шкуру, заявив, що він дав новим гравцям проявити себе, але його сподівань ми так і не виправдали. Він виставив мене козлом відпущення, а згодом і тренер, і керівництво команди практично відвернулися від мене. Ба більше, «Іллічівець» теж не прийняв назад до команди. За той рік то був другий перехід, тож згідно правил, стати членом іншої команди я вже не мав права.
– Чим займалися в тому році?
– Відвідував засідання наглядацької ради Спілки футболістів України, адже зарплату мені так і не видали, тренер та керівник клубу лиш котили один на одного бочку. Зрештою, за рішенням суду я отримав лише частину своїх грошей, борг по сьогоднішній день так і не покрили.
– Чи жалкуєте, що шість років тому Ви пішли грати за «Говерлу?
– Так, це було найгірше рішення – повірити словам Грозного, адже цілий рік пішов коту під хвіст. А тепер тільки подумайте, кому потрібен футболіст, який цілий рік ніде не грав.
– Тоді не спадало на думку, що час полишати футбол?
– Аніскілечки, бо я усвідомив: не тому не граю, бо я поганий футболіст, а тому, бо так склалися обставини.
– Чи важко після всього цього довіряти людям, особливо тепер, коли навіть контракт не укладений з ФК «Ужгород», адже в аматорських командах домовленості узгоджуються лише потисканням руки…
– Відтоді я більш обережний. Ужгородський клуб не обіцяв мені захмарну зарплатню, мені роз’яснили, чим мене можуть забезпечити, розповіли про фінансове становище клубу, і я приймав рішення, беручи за основу саме ці фактори. На цьому етапі співпрацюватимемо так, однак вже ведуться перемовини стосовно того, що з літа укладатимемо договір за умови потрапляння до групи 3. На мою думку, команда розраховує на мою рутинність та досвід гри в Прем’єр лізі.
– Все частіше футболісти угорського походження покидають українські команди, за останні 2-3 роки хоча б один гравець з кожної команди перейшов до клубу Угорського чемпіонату з футболу. Ви ніколи не хотіли продовжити свою футбольну кар’єру в Угорщині, чи таких пропозицій Ви і не отримували?
– Ще кілька років тому українські гравці висміювали свого представника, коли поступали пропозиції від клубів, які беруть участь в угорських, бельгійських, словацьких чи австрійських чемпіонатах. Тепер такі пропозиції приймають, адже український футбол далеко немає такої фінансової, як колись, та й рівень гри команд, не беручи до уваги топових, значно погіршився. Що стосується мене, у 2014 році, коли перебиратися до угорської команди було не в моді, я був пробним гравцем в ніредьгазькому «Спартаці», але зрештою до укладання контракту справа не дійшла. Відіграло в цьому і зміна тренера. Якби мені зараз було 22 років, залюбки поїхав би закордон. У свій час український футбол давав більше можливостей, ніж сьогодні. До речі, як і більшість угорських дітей, я теж вболівав за Фраді та мріяв, що колись і я гратиму в тій самій команді, що й він.
– Чи бачите себе тренером?
– У мене є такі амбіції. У 2017 році навіть записався на курсі, щоб отримати ліцензію А+В, однак коли на початку 2018 розпочався набір груп, я саме був на пробній грі в Фінляндії. Мені довелося обирати: залишитися там чи повернутися додому на навчання. Тоді вирішив залишитися, а навчання відклав на рік. Цьогоріч групу не набирали, тому здобуття відповідної кваліфікації знову відкладається. Вірю лише в одне: все нездійснене, обов’язково здійсниться!
– Чи задоволені Ви своїми досягненнями?
– Моя футбольна кар’єра могла би скластися й інакше, і є речі, що зробив би по-іншому, але в цілому причин скаржитися немає. В молодості я приділяв увагу лише футболу, концертував увагу виключно на тренування, щоб показати найкращий результат. Тоді це здавалося логічним. Досвід набувається з роками, тож очевидно, що людина споглядає на ті чи інші речі з іншого ракурсу і діяв би по-іншому.
